Степан взагалі втратив інтерес до життя. Його єдиний син Мар’ян помер і чоловік більше не бачив сенсу життя. У хлопчика був рак. Потрібна була велика сума грошей. Дуже велика. Непідйомна для їхньої сім’ї. Степан і до депутатів звертався, і у церкві допомогу збирав, і в інтернет оголошення кидав. Та потрібної суми назбирати не вдалось. Було надто пізно..
Степан не спав. Був радий як вдавалось подрімати кілька годин, та й то тривожним і дуже чутливим сном. На роботу вставав обезсиленим і невиспаним. Там відсиджувався, абияк робив те, що сказали і йшов додому. Співробітник знали про його горе, тому не чіпали його. Навпаки інколи директор навіть відпускав швидше.
Так і сьогодні Степан вийшов швидше, але іти додому бажання геть не було.
Чоловік бродив вулицями і не знав, як полегшити свій біль втрати.
“Була б жива Зорянка все ж було б простіше, а так..Один я, один…” – думав Степан.
Його дружина загинула при пологах. Він залився з сином сам. Тож зараз його горе було безмежним. Він гадав, що легше вже не стане.
Так бродив у роздумах, поки злива не почалась. Промок весь, змерз. Прийшов додому і ліг на диван. Ні їсти, ні пити не хотів. Лиш закутався у ковдру і провалився у сон.
Та й снилось йому таке дивне.
” У вікно хтось постукав. Степан підійшов і побачив там Мар’янчика. Свого любого синочка.
– Тату, не плач, не побивайся. Я дуже тебе люблю і скоро повернусь до тебе – промовив хлопчик”.
Степан різко прокинувся. Сон був надто реалістичний. Він підбіг до вікна. Та він нікого там не побачив. Лиш якась пара пішла по вулиці. На подвір’ї заскигли собака. Степан забув його погодувати. Насипав каші у миску і поніс своєму домашньому улюбленцю.
Біля хвіртки чоловік побачив хлопчика. Так і не скажеш, скільки йому було років. Маленький, худенький, брудний весь, холодно одягнений.І звідки тут взявся? Степан підійшов до хлопця.
– Господи, такий холод, а ти лиш в тонкій кофтині..Тапочки на ногах. Ходи-но до мене. Ти чий?- чоловік потягнув руки і хлопчик пішов до нього. Він не боявся. Не говорив нічого. Трусився.
– Але ж ти замерз. Нічого, я тебе відігрію – вони зайшли у хату. Степан набрав ванну, відмив хлопця, одягнув його у теплі речі, які залишились ще від сина. Посадив на кухні, зробив чаю.
– Як звати тебе хоч, скажеш? – цікавився Степан.
– Мар’ян.. – чоловік згадав свій сон. Земля пішла у нього з-під ніг.
– Мар’янчику, синочку мій.. – він міцно-міцно обійняв хлопця. – Ти голодний, мабуть. Я каші гречаної тобі загрію. Любиш таку?
– Не знаю – він пожав плечима – я такої не їв.
– А що ж ти їв?
– Огірки солені і хліб, якщо тітки давали..
Степан жахнувся.
– А мама, тато у тебе є? Як ти потрапив до мене?
– Немає. Мене тітка привела сюди.
Степан нагодував хлопця кашею. Навіть сам з’їв з ним декілька ложок. Апетит почав з’являтись. Тепер він мав про кого піклуватись. Ввечері положив Мар’яна спати біля себе. І вперше заснув так міцно. Вранці прокинувся, а дитя обіймає його своїми худенькими рученятами. Хлопець теж проснувся.
– Ти мій тато? – запитав малий.
– Так, я твій тато – рішуче заявив Степан.
Тепер у нього з’явилось багато турбот. Мар’яна потрібно було віддати у школу. Йому вже сім років, а він досі не вчиться. Для цього потрібно оформити документи на дитину, на всиновлення.
Та все виявилось складніше, ніж він думав. Комісія не дозволила всиновити хлопця. Казали, ви уже не догледіли свого сина, до того ж ви батько-одинак, а так у вас шансів ще менше.
Степан знову не міг спати, перед очима стояв крик Мар’яна, коли органи опіки забирали його у дитбудинок.
– Таточку, не віддавай мене їм..
Степан не міг втрати ще одну дитину. Він зателефонував, до знайомого майора. Той допоміг владнати справи з всиновленням. Майор поручився за порядність Степана. І чоловік знову возз’єднався зі своїм синочком
– Таточку, я так тебе люблю…- казав хлопчик обіймаючи чоловіка.. Для Степана це були кращі слова, які він міг почути…
Як ви гадаєте, хлопчик був подарунком з небес?
