Анна зайшла в кімнату дітей, поправила ковдру у молодшого сина, прибрала з ліжка телефон старшого:
– Знову листувався з Оленою. Ну, що з ним робити? Випускний клас, а у нього – любов, подружився з дівчинкою, закинув підручники. Треба Віктору сказати. Нехай поговорить з ним.
Вона постояла, дивлячись на синів.
– Як швидко летить час!
А чи давно дитячий сміх був для неї лише мрією …
– Іди, іди звідси! Немає чого дворами гуляти! І звідки тебе тільки занесло в наші краї. Йди з Богом! – почула Ганна голос сусідки.
– Знову циганка жебракує, – вирішила жінка.
Уже кілька днів по селу бродила циганка. Звідки і коли саме вона з’явилася в селі, ніхто не знав. Анна ще не бачила її, але люди говорили, що ходить по дворах, ворожить за їжу та грошики. А страшна яка! У двір її не пускали і гнали звідусіль, де б вона не з’явилася. Відчувався страх і недовіра до циганського племені, вкрадуть, обдурять і не помітиш, а може і сам віддаси, та не по своїй волі.
– І що їй треба в нашому селі? Йшла б вже звідси, а то чого доброго, ще й поб’ють.
І ніби на підтвердження її думок почувся собачий гавкіт, крики і якась метушня. Не витримавши, Анна вийшла на вулицю. Натовп підлітків оточив стару циганку і нацьковував на неї собаку. Стара безпорадно озиралася, відмахуючись від пса, і щось кричала. Анна розігнала пацанів і пригрозила:
– Та хіба ж можна на людину з собакою! Ось я вам! Все розповім батькам! Та ще дільничному скаргу напишу.
Циганка ледве трималася на ногах. Анна підтримала її і завела у свій двір. Посадивши на лавку в альтанці, подала чашку води. Бабі можна було дати років 80. Худа, з різкими зморшками обличчя, сиве волосся заправлене під косинку, а кофтина і неосяжних розмірів квітчаста спідниця були зовсім вицвілими, старенькими, але чистими. Через плече висіла така ж стара полотняна сумка з дірками.
– А говорили, страшна, – промайнуло в голові.
Анна намочила рушник і подала циганці, поставила на стіл тарілку з наваристим борщем, дістала з печі кашу, налила стакан молока.
– Поїжте. Дісталося Вам сьогодні.
Поки стара мовчки їла, жінка зібрала пакет з продуктами: хліб, печиво з цукерками, пляшку молока. Поруч поклала сто гривень.
– Дай-но руку твою, – несподівано сказала стара.
– Не треба мені гадати, не вірю я в це, – відмахнулася Анна.
– Бачу, що душа у тебе світла, добра тобі хочу. Не бійся, дай руку.
Анна простягнула руку. Циганка уважно подивилася на долоню, раптово насупилася і, діставши з кишені спідниці недогризок червоного олівця, почала щось шепотіти і зосереджено креслити лінію, з’єднуючи два відрізки. Потім акуратно прибрала олівець.
– Ну ось, тепер все добре. Руки не мий і не змивай до 12 ночі, а то біда буде, довго не проживеш. І не переживай, будеш ти матір’ю, – додала вона, дивлячись на оторопілу жінку.
– Як вона дізналася, що у мене немає дітей? – дивувалася Анна, проводжаючи неочікувану гостю.
– Ось тільки помилилася ворожка, які вже діти, лікарі давно хрест на мені поставили.
– Будуть діти, двоє хлопчиків. За молодшого душа весь час боліти буде.
Розгублена жінка довго дивилася вслід старій, потім сказала собі:
– Так що ж це я, прямо гіпноз якийсь, повірила, ну треба ж!
Але змивати лінію, намальовану циганкою, все-таки остереглася.
Скоро ця подія якось забулася, витіснена іншими враженнями і подіями, і стару циганку більше ніхто не згадував. Село жило своїм звичайним життям.
Якось вже до кінця літа, до Анни зайшла сусідка:
– Чула? У Трофимових будинок купили. Вчора приїжджав покупець, будинок сподобався, відразу і домовилися. Завтра їдуть до нотаріуса оформляти.
Будинок Трофимових стояв на протилежному боці вулиці, навскоси від будинку Анни.
У селі, як відомо, секретів немає, тому вже через тиждень-другий дозвільні сільські кумасі з’ясували, що будинок купив колишній міський житель, вдівець з двома хлопцями, Віктор Іванович, який відкрив невелику майстерню з ремонту автомашин. Дружина його померла, з якої причини точно з’ясувати не вдалося.
– Кажуть, важко хворіла, – шепотілися одні.
– Ніби як розбилася на машині, – стверджували інші.
Але факт був фактом. Вдівець.
Проходячи повз колишнього будинку Трофимових, Анна частенько тепер бачила на ґанку або у дворі хлопчину років 5, худенького, чимось схожого на наїжаченого горобчика. Їй весь час хотілося приголубити і погодувати його. Може тому, що хлопчик намагався сидіти на сонечку, мало бігав, і виглядав якимось самотнім і загубленим.
Одного разу до неї заглянув новий сусід. Це був високий чоловік середніх років зі спокійним привітним поглядом. Виявилося, його молодшому синові, Максимкові, потрібно козяче молоко. Хлопчик важко переніс смерть матері, отримав сильний стрес при аварії і ось уже рік згасав, як ніби хтось вимкнув джерельце, що живить його життєвою енергією. Лікарі і порадили для зміцнення сил і здоров’я попити козяче молоко. З цієї ж причини відбувся і переїзд в село. Старший син, Данило, в цьому році пішов до другого класу. Вислухавши все це, Анна попросила, щоб Максим сам приходив до неї. Не хотілося зайвих розмов і пересудів.
Спочатку хлопчик дичавів, взявши молоко, відразу йшов. Потім якось Анна, зайнята проціджуванням молока, попросила його покласти трохи сіна в годівницю кози. І з цього часу Максим почав розкриватися. Разом з Анною він чухав козу гребенем, пригощав її смаколиками, годував кота і виганяв курей з городу.
– Що б я без тебе, Максимко, робила? Нічого б не встигала! Помічник ти мій! – хвалила вона його.
Повертаючись з фельдшерського пункту, де вона працювала, Анна вже здалеку бачила маленьку фігурку хлопчика, який чекав її. Почав з’являтися і старший, Данило, доводилося допомагати йому з уроками. Якось непомітно хлопці почали ділитися з Ганною своїми дитячими новинами. Одного разу обмовившись, Максимко назвав її мамою. У Анни сльози виступили на очах. Вона вже не уявляла собі життя без цих дітлахів.
Все частіше заходив і Віктор. Жінка відчувала його інтерес, та й, чого гріха таїти, чоловік їй подобався. Уже до Нового року вони розписалися. Анна з усім своїм господарством, козою, котом і курми, переїхала до нього. Діти відразу почали називати її мамою, а молодший так і ходив по п’ятах. Інший раз доводилося брати його з собою на роботу, не хотів залишатися один. Максим ніби боявся, що Анна зникне, і все питав її:
– А ти ж не підеш на небо? Ні? Я не хочу, щоб ти йшла.
– Що ти, синку, та куди ж я від вас піду! – і цілувала рідну чубату голівоньку.
– Анно, ти йдеш? – голос чоловіка відірвав її від спогадів.
– Але ж правду сказала циганка, – подумала Ганна і, ще раз подивившись на сплячих дітей, тихенько причинила двері.
А ви вірите в такі передбачення на майбутнє?
