Тоді було літо та чоловік після роботи вирішив нас з донечкою побалувати смачним кавуном. Однак, вночі в нас погіршилося самопочуття, нудило та болів живіт. Але найгірше було Мар’янці. Їй нещодавно тільки 4 рочки виповнилося. Спершу я намагалася допомогти, але зрозуміла, що треба терміново викликати швидку допомогу. У доні температура була маже під сорок. Здається, що вже тоді я почала сивіти.
Цілий тиждень я була поруч з Мар’яною в лікарні. Спеціально взяла відпустку на роботі, додому приїздила хіба за документами чи одягом. З ранку до ночі я бачила тільки медсестер у білих халатах, крапельниці, ліки та сумні очі донечки. Часто я сама не могла стриматися, але міцно тримала її за руку. Ще залишилося всього-на-всього декілька днів і ми будемо вдома.
Тоді донечка заснула після чергової крапельниці. Зателефонував чоловік та я вийшла з палати, щоб не розбудити її гучними розмовами. Як на зло, мережа у лікарні була погана. У сусідньому кабінеті я почула дитячий плач. Двері були прочинені та я легким дотиком руки штовхнула їх. На великому ліжку сидів хлопчик, на вигляд йому було рік, а то й менше. Сірі колготочки, які були залатані на носочках, стара кофтинка, яка була у плямах. А він сидів й тихо схлипував. Один у великій кімнаті.
– Привіт, малюче. А де твоя мама? – я нахилилася до нього та погладила по голівці. Він взяв мене за руку та заспокоївся, хоча слізки котилися по маленьких щічках.
До палати зайшла молода медсестра:
– А ви що тут робите? Стороннім не можна перебувати у палаті!
– Вибачте, я випадково. А що це за хлопчик. Де його мама?
– Нема у нього нікого. Привезли нам декілька днів тому. Маму так і не знайшли. Здається, що його просто залишили. Старший лікар оформляє документи, його заберуть до сиротинця. Буде тут ще декілька днів.
Того ж вечора я поїхала додому та знайшла всі речі доньки, які б підійшли для малюка. Про іграшки та книжечки я також не забула. Загалом, назбирала декілька пакетів. Ще заїхала до магазину та купила солодощі.
Відтоді я бігала від палати до палати. Була поруч з донею, коли медсестра робила уколи або ж давала пігулки, а коли Мар’янка засинала – йшла до хлопчика. Гралася з ним, показувала іграшки та читала казочки. Медсестри не були проти, щоб я заходила, адже не могли так багато часу бути з ним через інших пацієнтів. За ці дні я так прив’язалася до малюка, немов він мій рідний син.
У день нашої виписки я довго не могла зайти у палату до нього. Але треба попрощатися. Було складно відпустити і боялася, що більше ніколи його не побачу. Як малюк буде далі без мене? Хто піклуватиметься, одягатиме та розповідатиме цікаві казочки про тваринок? Сил вистачило тільки на те, щоб помахати рукою та відправити повітряний поцілунок. Тоді я не могла стримати емоцій та хутчіше побігла до машини.
– Я не знаю, як це пояснити, але здається, що за ці дні я так полюбила його. Не можу забути, як він мило посміхався, коли ми гралися.
– Мамо, а я хочу з ним познайомитися. Я хочу поїхати до хлопчика в гості! – сказала моя донька.
Чоловік мене підтримав. Медсестри нас впізнали та дозволили провідати хлопчика. Він аж з ліжка стрибнув та радісно підбіг, коли побачив мене на порозі. Мар’янка з ним довго гралася, показувала свої іграшки та одяг.
– Час для відвідин закінчився. Будь ласка, покиньте палату, малюку треба вже спати!
Хлопчик міцно обійняв мого чоловіка та ще довго не хотів відпускати. Олег пустив скупу чоловічу сльозу, щоб ніхто не побачив. Ніхто, крім мене. Тремтячими руками закривав двері до палати.
– Ми не можемо його просто так залишити. Треба поговорити з головним лікарем! – сказав він.
Досить довго ми намагалися вмовити працівників лікарні, щоб дозволили нам забрали малюка після виписки. Спершу нам ніхто не вірив, аж тут до кабінету зайшла знайома медсестра:
– Вони дійсно хороші люди. Я бачила, як хлопчик аж світився від щастя поруч з ними. Невже ви хочете його забрати та відвести до будинку. Він нікому не потрібний, крім цієї родини!
Ось так у Мар’янки з’явився молодший братик Мирослав. Вона оберігає його та піклується не гірше за нас. Гуляла з ним, гралася та забирала зі школи. Навіть на перерві дівчинка бігала до нього, щоб купити щось солоденьке – шоколадний батончик, булочку чи печиво.
Завдяки зіпсованому кавуну ми знайшли синочка. Минуло багато років, діти вже живуть окремо від нас, але часто приїжджають у гості з онуками. Здається, що я знайшла справжнє щастя того дня у лікарні.
А ви допомагаєте сиротам?
