Була зима. Холод неймовірний. І тільки на краю села у хаті діда Панаса пічка давала стільки тепла, що можна було ходити голяка.
До діда завітала Стефа, місцева поштарка. Він зустрів її гостинно: чаєм з самовара і м’якими пончиками.
Вона принесла йому гроші, дід втішився.
– А я так злився на ту тітку! Скільки часу ходив у фонд для літніх людей і ось нарешті отримав виплату за те, що був на війні..
Діду Панасу уже 80 років минуло. Він був дитиною війни..
Стефа ніжно посміхнулась до старого і кивнула. А насправді тільки вона знала, звідки у діда надбавка до пенсії з’явилась.
Панас Теодорович був дуже доброю людиною. Він усім завжди допомагав. А коли прийшов просити надбавки до пенсії, йому різко відмовили.
А старий так сподівався на їхню доброту. Адже отримував копійки…Нащо тепер цих грошей вистачить?
Він їздив спеціально у місто, витратив цілий день, та нічого без зв’язків не домігся.
От Стефа і вирішила давати діду від себе грошей щомісяця. Щоправда, знала – просто так Панас Теодорович їх не візьме, тому придумала хитрий план. Сказала, що він таки не даремно їздив в управління.
Для Стефи це були потрібні гроші. Вона виховувала дитину-інваліда. Була сама. Зарплата поштаря теж не велика. Проте, вона не могла спокійно дивитись на дідуся і не допомогти йому. Совість її мучила..
Вона тішилась, що могла зробити добре діло, хоч і доля її була важка.
Ще молоденькою дівчинкою вона поїхала в районний центр вчитись на поштарку. Там вона і познайомилась зі своїм колишнім чоловіком. Все починалось чудово, він робив їй подарунки, виявляв увагу. Вони одружились, почали жити разом. Богдан на роботу пішов. Та після народження сина він почав сильно випивати. Хоча і раніше у нього була ця проблема.
Через алкоголізм син народився нездоровий. У нього були часті припадки, задихався. Стефа, як могла рятувала хлопчика. А лікарі лиш розводили руками, мовляв, нічого не зробимо, це спадкове..
Богдан жив сімейним життя недовго. Одного разу він повертався п’яний додому, присів відпочити, та заснув. Тоді була зима, сильний мороз і він замерз насмерть. Стефа залишилась вдовою з маленьким сином на руках.
Вони жили у гуртожитку. Ледве зводили кінці з кінцями. Остапчик став уже зовсім дорослий. Сам за собою доглядав, старався допомагати матері. Та вона боялась залишити його самого. А раптом щось би трапилось? Вона б собі цього не пробачила..
Та Остап був розумною дитиною, вмовив Стефу піти на роботу. Бо ж гроші вони отримували тільки допомогу від держави як матір-одиночка.
Тому вона і пішла працювати поштаркою. Іншої роботи не знайшла. Ноги боліли цілий день бігати пенсії роздавати і газети розносити, та іншого виходу не було..
Стефа стояла на зупинці, чекала автобус, пора вертатись додому. Там її перестріла Галина Василівна. Головна пліткарка села. Злобна була тітка.
– Здоровенькі були, Стефо! Як ти, Як син?
– І вам не хворіти! Та все як завжди, без змін. Змучилась сьогодні, важкий день. До Панаса Теодоровича заходила. Старий он скільки часу мучився, їздив в управління, просив надбавки до пенсії, а вони гади його навіть не слухають. Я вирішила сама діду гроші додавати. Шкода старого..
– Дивна ти баба, Стефка! Сама з дитиною хворою, а грошима розкидаєшся..
Галина Василівна з заздрощів так говорила, або ж ревнощів. Давним-давно вона діда Панаса з сім’ї забрати хотіла. Та не вийшло її. От і нервується.
Жінки розбрелись хто в яку сторону.
Стефа ще кілька місяців так ходила до діда, підкладаючи до пенсії свої гроші.
А Галя вже чутки розпустила по всьому селу. Мовляв, син хворий, а вона старому гроші дає. А він безсоромний бере їх, зовсім Бога в серці не має. Вони, мабуть, ще й сплять разом. Бо це ж усе не просто так. Такі речі жінка говорила своїм односельцям.
Дід Панас про те нічого не знав, бо рідко виходив у люди. Та ось одного дня пішов у магазин, на закупи. Уже й буханки хліба вдома не було.
Галя його зустріла і давай правити:
– Що по хліб ідеш? Правильно, за чужі гроші можна купляти його скільки влізе!
– І тобі привіт, Галю! Про які це такі гроші ти говориш?
– Та про ті, що тобі Стефка до пенсії додає. Допомога, так би мовити..
Дід знав, що у Гальки язик без кісток. Він промовчав і пішов собі далі. Не повірив їй.
Проте, коли в черговий раз Стефа приносила пенсію, він запитав чи це правда.
Вона зізналась, та просила діда не ображатись, вона хотіла як краще..
– Про сина теж правда?
– Так..
– Чому ти ніколи за нього не розповідала?
– Та не люблю жалітись. У мене все добре. З усім впораюсь.
Дід не відпустив Стефу, запросив на чай. Вона і розповіла йому свою історію. Від почутого Панас Теодорович був в шоці. Він не знав, чим може допомогти жінці. Раптом підійнявся, пішов в іншу кімнату і виніс ікону Миколи Чудотворця.
– Ось, візьми. Це і дійсно Чудотворна ікона. Ми передаємо її з покоління в покоління у нашій родині.Та от тільки мені уже й нема кому її передати. Тому візьми..
– Не можу, діду.. Обіцяю, приходитиму до вас і молитимусь перед нею. Але це надто цінний подарунок для мене.
Стефа і дійсно молилась. Багато. І весь той час у хлопчика не було приступів. Вона повезла Остапа на огляд до лікаря. Він не міг повірити. Від спадкової хвороби не залишилось і сліду.
Стефа вірила, що то все чудо ікони.
Про це рознюхали журналісти, приїхали розпитувати поштарку, вона і відправила їх в село до діда Панаса.
Його показали по телевізору, розповіли сюжет про зцілення від ікони. Той сюжет глянув відомий бізнесмен, у якого теж була хвора дочка. Приїхав до діда, благав про допомогу. Панас Теодорович побачив в ньому хорошу людину, підпустив до святині. Через декілька місяців дочка вилікувалась. Бізнесмен і не знав як віддячитись. Старий нічого не хотів брати.
Бізнесмен побудував великий красивий дім біля хатинки діда і подарував йому.
Дід Панас ключі від того будинку віддав Стефі. З того дня життя її змінилось.
В селі, звісно, і далі гуділи.Не вірили, як поштарці могло так пощастити. Принесла кілька гривень старому, а натомість он, який будинок отримала. А в Гальки мало очі не вилізли, так на ту хату дивилась.
Але потрібно завжди вірити у краще, тоді обов’язково удача до вас прийде.
А ви б змогли давати останні гроші людині, якій вони потрібні, як це робила Стефа?
