Поїзд їхав уже більше години, Олексій підійшов до сплячого батька і поправив йому подушку. Сів біля вікна. Він дивився на зоряне небо і думав про те, яким дивним буває життя. Колись він не сприймав цю людину, а зараз сам запропонував Тарасу Петровичу переїжджати до нього.
Він пригадав маму. Вона була першою красунею на селі. Ріс Олексій без батька, бо той їх кинув коли хлопчик був ще зовсім маленьким. Але одного разу він повернувся з табору та побачив у будинку незнайомого чоловіка. То був Тарас Петрович.
– Синку, познайомся, це Тарас Петрович, який стане для тебе татом, – сказала мама.
Олексій дивився на вітчима і розумів, що він не хоче ніякого батька, адже тепер з ними в домі буде жити чужа людина. Він не розумів, навіщо мама привела цього чоловіка до хати.
Вітчим був трактористом, і мав в селі багато замовлень, але завжди ходив брудний, і його зовнішній вигляд відлякував хлопця. Чоловік усіма способами намагався завоювати прихильність дитини, у вихідні він брав сина на риболовлю, ходив з ним в ліс, однак хлопець все одно тримався від вітчима подалі, хоча той робив усе, щоб налагодити стосунки.
Повернувшись із армії, Олексій кинувся в обійми матері. Тарас Петрович теж хотів обійняти його, але натрапив на здивований погляд.
– Мамо, я завтра їду вступні іспити здавати! – сказав Олексій.
– Може, наступного року? Побудь зі мною, відпочинь, – стала просити мама.
Вона мріяла, що син повернеться додому, чоловік навчить його свого ремесла, і вони вдвох будуть непогано заробляти. А потім Олексій одружиться, внуків їм подарує, і заживуть вони собі щасливо.
– Я вже все вирішив, – твердо заявив Олексій. – Залишатися в селі і їздити на тракторі я не збираюся!
Хлопець був впевнений, що це вітчим підговорив маму, щоб Олексій замість нього у трактор пересів, тому ще більше злився на нього і хотів якнайшвидше поїхати з села.
Олексій таки поїхав навчатись у місто. Поки мама його виправджувала, Тарас Петрович стояв осторонь і мовчав. Тяжко було на душі.
Як же здивувався Олексій, коли після вступних іспитів він вийшов з університету і під корпусом він побачив вітчима.
– Тарасе Петровичу, а ви чому тут?
– Хотів тебе підтримати.
Хлопець був збентежений таким його вчинком, бо аж ніяк не сподівався.
– Здивував. Спасибі тобі, батьку! Для мене це важливо.
Минуло п’ять років. Олексій відучився і повернувся в село. Щоправда, не надовго, бо Олексій знайшов роботу в іншій області і збирався туди переїжджати.
Мама коли це почула, стала плакати, бо не хотіла відпускати сина з дому. Але знову у справу втрутився вітчим.
– Чого ти плачеш? Твій син дорослий, йому треба своє життя будувати! Нема чого йому біля спідниці мами сидіти! Ми маємо ним пишатися, – сказав вітчим.
Олексій тоді й зрозумів, що його вітчим – хороша людина, і що це найближча людина для матері, призначена долею. Він знав, що на нього не страшно залишати маму, бо любив її так, що й описати неможливо.
Олексій рідко додому приїжджав. Спочатку робота, потім сім’я та діти. Літні батьки із задоволенням зустрічали дітей і завжди раділи їхньому приїзду. Але якось мама зателефонувала і поскаржилася на здоров’я. Та син не мав часу, щоб приїхати і провідати їх з батьком.
А через кілька місяців Анни не стало, не прокинулася зі сну. Олексій не міг повірити в це, він відразу приїхав, а на Тараса Петровича взагалі було страшно дивитись.
– Як тепер жити, сину?
– Поїдеш зі мною, батьку?
– Куди? Ганнуся ж тут тепер назавжди…
Олексій вирішив затриматися вдома, адже вітчим виглядав, м’яко кажучи, погано. Вони разом влаштували поминки на 9 день, посиділи з Тарасом Петровичем і згадали минулі часи.
Наступного дня Олексій пішов у магазин. А поки його не було, вітчиму стало зле, сусід викликав швидку.
Все обійшлося, дякувати Богу. Дідуся госпіталізували і вчасно надали медичну допомогу. Тоді Олексій вирішив забрати до себе вітчима, пообіцявши йому, що вони регулярно навідуватимуться до мами на могилу.
Так вітчим і став справжнім батьком для Олексія. Єдина близька людина після мами. Він своїм життям довів, що гідний цього, тому Олексій і не зміг залишити його самого, адже добро і людяність не забувається.
