Чоловік так грюкнув кулаком по кухонному столу, що в мене рука сіпнулася — чашка вислизнула й розлетілася об плитку дрібним білим кришивом.
— Дивись, — сказав він тихо, і в цьому «тихо» було гірше, ніж крик.
Він підсунув мені телефон. На екрані — Віка. Моя племінниця. Рум’яні щоки, халатик, пар над чаном, гірські схили на задньому плані. Далі — ресторан, далі — ще якісь усміхнені подруги й підпис: «Найкращий відпочинок у горах. Дякую долі за подарунок».
Я стояла над тим розбитим кружальцем і не могла зібрати погляд докупи: у мене під ногами — уламки, а в неї в телефоні — тепла вода, спа й «подарунок долі».
— Вона ж… — я ковтнула слова. — Вона ж казала…
— Про сина? — Степан не дав договорити. — Про «серйозно»? Про «терміново»? То, виходить, так лікують? Чаном?
Він відвернувся й почав збирати уламки, як збирають щось, що вже не склеїш. Обережно, мовчки. А я згадала, як усе почалося.
***
Тоді, ще перед святами, телефон задзвонив пізно — я саме складала в шафу чисті рушники, і запах прального порошку стояв у хаті, наче обіцянка: скоро купимо нову машинку, перестане «стукати» та «плакати» на віджимі.
— Тітко… — у слухавці Вікине дихання було квапливе. — Нам не вистачає зовсім трохи. Двісті п’ятдесят євро. Ми й так ледве кредит тягнемо, але якщо зараз не докладемо — машину заберуть. Я до Різдва поверну, чесне слово.
Вона говорила швидко, ніби боялася, що я встигну подумати.
Степан, почувши про гроші, навіть з кімнати вийшов.
— Не давай, — сказав уже потім, коли я поклала слухавку. — Ти собі ворогів наробиш. Родичам позичати — гірше, ніж чужим.
— Та що ти таке кажеш? — я образилася за неї. — Вона ж сама, двоє дітей, однокімнатна… Крутиться як може.
— От і хай крутиться, — він дивився на мене довго, ніби хотів запам’ятати мій вираз. — Потім не кажи, що я не попереджав.
Я все одно пішла. Витягла ті двісті п’ятдесят євро з конверта, де ми відкладали на пралку, і понесла Віці. Вона відчинила двері однією рукою, другою тримала телефон і одночасно комусь щось пояснювала, киваючи.
— Тітко, ви золота, — сказала, навіть не запросивши нормально пройти. Пальці в неї тремтіли, коли брала гроші, але очі… очі були тверезі й уважні, як у людини, що все прорахувала. — Я пам’ятаю. До Різдва віддам. Ви мене виручили.
Я пішла додому з відчуттям, ніби зробила правильне діло. Таке, за яке не соромно.
***
Різдво минуло. Потім Водохреща. Вона писала щось на кшталт: «Тітко, трішки зачекайте, там затримка». І зникала.
На восьме березня ми поїхали до моєї сестри — сімейно, як завжди: салати, торт, квіти, сміх. І Віка теж приїхала — у новій куртці, з блискучим манікюром, з пакетом якихось модних солодощів.
Я помітила це одразу, але промовчала. Сіла, посміхалася, підливала чай. А Віка… Віка грала в дивну гру. Я на кухню — вона відразу в кімнату. Я біля неї — вона пересуває тарілку й «випадково» опиняється на іншому кінці столу. Ніби я в неї заразна.
Лише коли гості почали розходитись і лишився домашній шум — вода в крані, дзенькіт тарілок, — я підійшла до неї на кухні. Вона мила посуд спиною до мене й так старанно терла виделку, що здавалося, ніби хоче стерти з неї пам’ять.
— Віко, — сказала я, і голос у мене був рівний, майже буденний. — Ти ж казала — до Різдва. А вже весна… Нам ці гроші теж потрібні. Хоч би частину — сто, сто п’ятдесят.
Вона не обернулася відразу. Пауза була така довга, що я встигла порахувати, як капає вода з крана: раз… два… три…
— Та… добре, — нарешті сказала. — Я віддам. Просто зарплату затримали. Ще пару тижнів, тітко, ну правда. Я ж не відмовляюся.
Вона озирнулася на секунду — і погляд у неї був не винний, а роздратований. Ніби я заважаю їй жити.
Я ковтнула образу. Не влаштовувати ж сцени на свято у сестри.
Степан, коли ми їхали додому, мовчав так, що в салоні було чутно навіть, як двірники шкребуть по склу.
А через кілька днів наша стара пралка таки «померла». Вона заглухла посеред прання, і з-під неї повзла вода тонким струмком, ніби вона плакала.
— Ну? — Степан став у дверях ванної, не підвищуючи голосу. — Тепер розкажеш, як «пару тижнів»?
Я не відповіла. Я витирала воду ганчіркою і робила вигляд, що не чую.
***
Тиждень тому мені подзвонила Віка знову. Я підняла слухавку з тим дивним відчуттям, яке буває, коли ти вже знаєш, що буде боляче, але все одно підставляєш руку.
— Тітко… — голос у неї був інший: м’який, зламаний. — Будь ласка… позичте п’ятсот доларів.
Я сіла на табурет. Рука сама потягнулася до столу, ніби шукала опори.
— Віко, — я навіть не намагалася бути жорсткою. — Ти ж мені ще ті гроші не повернула.
— То не для мене, — швидко перебила вона. — Для малого. Захворів. Я… я не знаю, що робити. Мама на пенсії, ви ж розумієте. Ну в кого мені ще просити? Будь ласка. Це ж дитина.
Слово «дитина» прозвучало так, ніби це пароль, від якого відчиняються будь-які двері.
Я дивилася на фоторамку на комоді — наші діти маленькі, смішні, з кучерями. І в голові пробігло: а якби мою дитину… а якби мені тоді…
— Добре, — сказала я й сама не впізнала свого голосу. — Я дам. Ти тільки… кажи, що там.
— Дякую, тітко, — вона заплакала в трубку, дуже акуратно, без схлипів. — Я віддам, як тільки…
Я зняла з полички конверт, де вже почали складати на подарунок доньці — вона ж заміж виходить, ми зі сватами домовлялися допомогти молодим зі студією, аби не тинялися по орендованих.
І дала Віці не п’ятсот. Дала сімсот — «щоб був запас». Бо якщо «на дитину», то як не дати.
Вона приїхала за грошима швидко. Взяла їх двома руками, як святиню. І вже на порозі кинула через плече:
— Я вам все поверну. Тільки не кажіть нікому, я не хочу, щоб мене жаліли.
Сказала — й пішла так легко, ніби скинула з себе важкий мішок. На мене.
***
А тепер на моєму телефоні — Буковель. Сезон. Ціни. Чан. Подруги. «Дякую долі».
Я відчула, як у мене в грудях піднімається щось гаряче, липке. Не сльози — злість. Така, що руки холодніють.
— Дай, — я простягнула долоню до телефона.
Степан мовчки підсунув.
Я набрала Віку. Вона підняла майже одразу, ніби чекала.
— Тітко! — весело. Надто весело. — Що таке?
— Де ти? — я сказала це без привітань.
— Та… — вона зробила паузу, але не ту, що у винних. Ту, що у тих, хто швидко придумує. — Я на два дні виїжджала. Мені премію дали. Ми з дівчатами… відпочили трохи.
— А син? — у мене голос став нижчий. — Ти ж казала, що він хворий. Що терміново гроші треба.
Вона засміялася. Одним коротким «ха», ніби я запитала щось наївне.
— Та з ним нічого такого, — сказала легко. — Нежить. Відвезла до баби в село, щоб повітря. Тітко, ну не починайте. Я ж вам потім віддам.
Слова «ну не починайте» вдарили сильніше, ніж «не віддам».
— Ти… — я не знайшла, що сказати. У мене в роті стало сухо, як після піску. — Ти ж… на дитину…
— Та не робіть трагедії, — відповіла вона вже з ноткою роздратування. — Всі так живуть.
Я натисла «завершити виклик» так різко, що пальці заболіла.
Степан стояв поруч. Він не питав, що вона сказала. Просто взяв зі столу блокнот, той, де ми записували витрати на операцію його матері, й почав щось писати — цифри, дати. Рівними стовпчиками. Як бухгалтер.
— Що ти робиш? — спитала я, і мені не сподобався власний шепіт.
— Збираю, — відповів. — Щоб не було «я не пам’ятаю». Завтра подзвоню твоїй сестрі. А потім — як треба.
Він таки подзвонив. При мені. На гучному.
— Слухай, — сказав сестрі без «привіт» і без «як ти». — Гроші повертаєте до літа. Усе. Інакше піду офіційно. Мені вже байдуже, хто кому родич.
Сестра щось там задихано говорила про «ти не так зрозумів», про «вона ж молода», про «в неї складно». Степан слухав, не перебивав, а потім просто:
— Я все сказав.
І натиснув «відбій».
***
Увечері я витягла з шафи той самий конверт. Він уже був тонший, ніж мав бути. Я розклала на столі документи на доньчину студію, рахунки, список витрат, і раптом зрозуміла, що в хаті стало занадто тихо. Так тихо, що чути, як у сусідів за стіною працює нова пральна машинка — рівно, впевнено.
Степан дістав з шухляди чистий аркуш і поклав переді мною ручку.
— Напишеш, що давала в борг, — сказав. Не наказом. Як людині, яка нарешті перестала шукати виправдання.
Я взяла ручку. Вона була важка, слизька. Вперше за весь цей час я не шукала в голові, як прикрити Віку перед собою.
На столі біля мого ліктя лежав телефон. На екрані знову спливло її сторіз: вона піднімала келих на тлі каміна, і в кадр випадково потрапила чиясь рука з браслетом.
Я перевернула телефон екраном вниз і поставила підпис у кінці аркуша.
Останнім рухом — підсунула папір Степанові ближче, і він, не дивлячись на мене, склав його навпіл, дуже акуратно, ніби то був не аркуш, а щось гостре, що краще не тримати розгорнутим.
