Люся з Андрієм познайомилася півтора року тому. Тоді був приємний весняний день, коли все прокидалося після тривалого зимового сну. Вітер колихав віття дерев у парку, а поміж ними ховалися і наші закохані. Вони гуляли вулицями рідного міста, тоді повернули до парку, а після поспішили до дому дівчини, бо вже було пізно.
– Зайдеш? – запитала дівчина.
Андрій аж дар мови втратив. Він знав, що дівчина жила сама, але ніяк не очікував, що завітає до неї в гості так швидко. Втім, відмовлятися не став. Кивнув і вони обоє попрямували до дверей. Жила Люся на другому поверсі, тож закоханим довелося навпомацки підніматися східцями вгору. Юнак не розгубився. Скористався можливістю і обійняв у пітьмі дівчину.
Люся торкнулася вмикача і її кімнату залило жовтувате світло. З темряви визирнув посуд, стіл зі стільцями, побутова техніка – усе вмить постало перед гостем.
Не гаючи часу, жінка кинулася на кухню. Налила чаю, зробила бутербродів, дістала пляшку коньяку.
Знайомі випили раз. Тоді і вдруге перехилили чарку. З’їли канапки і Люся потяглася до старенького програвача, щоб увімкнути музику.
Така атмосфера розслабила Андрія. Він раптом усвідомив, що добряче сп’янів.
Можливо, когось такий стан налякав би, але чоловікові він навпаки сподобався. Усе було таким сповільненим і водночас дуже чітким, як кадри з фільму. А ще юнакові подобалася Люся. Те, якою відкритою та щирою вона з ним була. Як перебирала волосся, то заплітаючи його в косу, то розплітаючи назад. Як розповідала про свою роботу, називаючи її “конторою”. Як планувала сходити на якісь курси. Така легка і приємна у спілкуванні дівчина.
– Хочеш ще чаю?
– Чаю? А що ж, нехай.
Жінка налила рідину у чашки. А ще наповнила пусті чарки коньяком. Тоді дістала із сумочки сигарету і, спершись ліктями на підвіконня, глибоко вдихнула. Дим увірвався всередину неї, обгорнув її легені сірим покривалом і розчинився. Люся видихнула. Вона елегантно відкинула голову. Тепер Андрій міг бачити її тендітні плечі, тоненьку шию і красиві ключиці що випирали з-під шкіри. Йому так подобалася ця дівчина.
Докуривши сигарету, Люся спустилася на крісло, сівши біля знайомого. Андрій посміхнувся і обняв дівчину.
А наступного дня у Андрія були заняття. Він сидів у полі з іншими курсантами і геть нічого не чув та не бачив. Окрім небесної блакиті, що нависла над його головою. Голо майора звучав так приглушено. Його слова Андрій взагалі пропускав повз вуха. Чомусь на душі йому було так добре. Так легко. Бо думав він про свою Люсю.
Вони бачилися ще кілька разів. Кімнатка на горищі вже стала такою знайомою для молодика. З’являтися так він почав все частіше. Звик і до терпкого присмаку коньяку і до чорного чаю… і навіть до філософських монологів дівчини. Йому все подобалося. Тільки раз у раз він і сам починав говорити про гарнізони.
Дівчину лякало це слово. Воно наганяло на неї страх.
– Та чому ти так лякаєшся. У звичайних людей селища і міста, а в нас гарнізони.
Час від часу молодик заводив розмову про спільне майбутнє. Але, здається, це лякало її більше, ніж гарнізони. Після цього дівчина ставала такою замисленою, неначе її щось сильно турбувало. А потім вона різко починала дурачитись.
– Ти справді забереш мене у свій гарнізон?
– Заберу.
– Чесно?
– Чесно-чесно.
– І що ми будемо там робити?
– Жити там будемо, Люсю.
– А танцювати і співати там можна буде?
– Так, але тільки зі мною.
Якось їх обох запросили на свято.
Андрій трохи спізнювався. Він поспіхом піднімався по звичних сходах і, як тільки дістався до дверей, то почав тарабанити у них так, неначе у селі пожежа почалася. Чекати не довелося. Двері йому відчинила подруга.
Андрій аж застиг на місці, коли побачив знайому. Вона була такою красивою: жовті штани, блакитна блуза з вирізом, макіяж, зачіска, прикраси – справжня красуня.
– Я вже зачекалася!- обурено буркнула Люся і, затягнувши хлопця всередину, кинулася до дзеркала.
На зупинці всі тільки й дивилися на дівчину Андрія. А йому від того ставало заздрісно. З одного боку. А з іншого пишався, що поруч із ним така красуня. Самій же Люсі було байдуже на всіх. Вона просто походжала туди-сюди, крутячись та вертячись. Постійно переживала, щоб усе було на своїх місцях.
Коли ми приїхали і вийшли із маршрутки, Люся заходилася поправляти блузу. Питала, чи все гаразд із зачіскою. А як усе могло бути по-іншому, якщо належало такій неймовірній жінці?
Шукати потрібне приміщення довго не довелося. Ще під під’їздом ми почули музику, яка доносилася з одного із балконів. Люся витягла телефон і набрала когось. Тиша… Довелося спробувати ще кілька разів. Опісля вона з Андрієм піднялася до квартири і почали стукати у двері.
Їм відчинила кучерява блондинка, яка одразу ж впізнала Люсю.
– Знайомся. Це Сергій.- посміхнулася Люся і відрекомендувала знайомого подрузі.
– Приємно.- якимось байдужим тоном кинула співрозмовниця.- Я Юля.
Пара нарешті зайшла всередину. Там була своя атмосфера. Меблі пересунуті на один бік, решта простору слугувала танцювальним майданчиком. На столі стояв магнітофон, прокручуючи касету за касетою. З іншого боку – випивка та закуски.
На гостей ніхто навіть уваги не звернув. Але, здається, так і мало бути. Усім було не до них. Лише дві дівчинки привіталися з Люсею і якийсь молодик кивнув Андрієві. Решта танцювали, балакали, курили, сидячи на підвіконні, випивали.
Андрій сів збоку. До нього одразу підійшов один із двох юнаків, які переминалися з ноги на ногу біля вікна.
– Чого налити?
Хлопець глянув на стіл. Подумав і показав на сухе вино.
– А чого саме сухе?- запитала дівчинка у короткій спідничці, яка підбігла до Андрія.
– Військова служба. Такий порядок. Це треба розуміти.
– І у великі свята також не можна?
– Не можна.
– От чому на службу я не пішов. Стільки обмежень.- засміявся молодик, який взявся розливати випивку.
– Зате ми на генералів підемо. Правда, Андрію?- до знайомих підійшла Люся.
Андрій знизав плечима. Доки думав, що б йому відповісти, знову заграла гучна музика.
– Гайда танцювати!- закричала Юля, схопився під руки широкоплечого юнака з пляшкою від вина у руках.
До Люсі раптом також підійшов незнайомий хлопець. Хотів запросити на танець.
Дівчина глянула на Андрія. Той кивнув.
Через деякий час музика затихла. Натанцювавшись до посиніння та поту на лобі, Люся повернулася до знайомого. вона поглядала на нього, важко дихаючи. Зате посміхалася.
– А ти чого не танцюєш?- вчепився хтось до Андрія.
Хлопець знову ніяково стис плечима, так нічого й не відповівши.
Тим часом кімнатами знову розповзлася гучна музика. Люся намагалася витягти кавалера на танець, але той думав так довго, що дівчина вирішила його не чекати. вона кинулася до зали, де танцювали інші пари й почала крутитися, тримаючись за руку якогось молодика.
Андрій посидів ще трохи. А тоді впевнено піднявся з місця і вийшов на танцпол.
Увага решти була прикута до Люськи. Вона викручувала туди та сюди. Давала такого жару, що гріх було погляд від неї відвести.
Андрій завмер. Так і простояв до кінця пісні.
– Ой, як класно, Андрійку, як же класно. Як давно я так не відривалася!- кричала вона знайомому на вухо.
Юнак тільки кивнув. На більше не вистачило ні емоцій, ні словникового запасу.
Втретє залом пронеслася музична хвиля. І Люся, ніби підхоплена останньою, знову понеслася до іншої кімнати.
О пів на одинадцяту Андрій почав тривожитися. Йому було дуже неспокійно на душі. Слід було повертатися додому. Режим. Не можна спізнюватися. Та й зрештою всім на це було байдуже. Так тривало цілий день: хтось приходив, а хтось ішов. Тому ніхто не помітив би й відсутності Люсі з Андрієм.
Турбувало це тільки старшого чоловіка, з яким кілька разів танцювала Люся.
– Як жаль. Як жаль… З ким же я тепер танцюватиму?- голосив він.
– О, привіт.- дівчина глянула на чоловіка.
– Привіт.
Як тільки пара вийшла з квартири Люся гучно розсміялася.
– Що таке?
– Це був Георгій. Ой, що він задумав. Ой не можу!
– Поясни ти нормально.
– Він мені зустрічатися пропонував.
– Що?
– Кажу, він мені пропонував зустрічатися.
– Кому? Тобі пропонував?
– Та не тобі ж!
– А ти йому що? Бачу, він настирливий.
– Відшила. Більше не лізе до мене.
Андрій тільки головою покивав.
– А чого це у тебе долоні такі гарячі?
– А що? Хіба гарячі?- почав бідкатися парубок.
– Ага.
– Та звідки я знаю… Уже дуже пізно. Мені треба йти.
– А жаль..- загадково прошепотіла Люся.
Її нутро оповила невимовна печаль. Ці емоції буди настільки ж сильними, як у Андрія, коли він вперше побачив дівчину.
Андрій зайшов до казарми. Його друг ще не спав. Він писав листи, а помітивши знайомого, відклав аркуші.
– Прийшов?
– Вернувся. За мене не питали?
– Неа.
– От і славно. Спасибі. Добраніч.
Уся ця історія скінчилася через декілька днів. Хлопцеві прийшла звістка, що потрібно було провідати хворого майора у лікарні.
Дорогою назад молодик вирішив зайти до Люськи. Давно не бачилися.
Все ті ж знайомі дороги, ті ж ворітця, те саме подвір’я, сходи, двері, дзвінок…
Раптом з-за дверей вибігла Люська. Навіть стукати не довелося. Вона просто лобом об хлопця стукнулася.
– О, Люсю…- почав Андрій.
Але дівчина відсахнулася від нього, ніби хотіла сховатися.
Позаду неї стояв Георгій. Той самий, з яким вона кілька тижнів тому танцювала на тій злощасній квартирі.
– Ну, ти це.. Розумієш..- почала плутатися у словах дівчина.- Йому програвач знадобився. А в мене є.. Ти ж знаєш.
Усе це ледь не вивело Андрія із себе. Він прекрасно розумів, що відбувалося. Але намагався стримуватись.
Останнє, що хлопець почув – скрип воріт, які засинилися за ним. На цьому їхня з Люсею історія і скінчилася.
Як Ви оцінюєте вчинок Люсі?
Чи справді на Вашу думку дівчина зрадила юнакові?
