Коли Світлана народжувала Віру, було дуже холодно. Будь-де: в гучному коридорі, по якому вона ходила, зігнувшись і потираючи поперек, в туалеті з тріснутим, замазаним білою фарбою склом, в пологовому залі. Літня лікарка рикнула:
– Чого ревеш? Спочатку народжують першу в тридцять, без мужика, бозна від кого, а потім пищать, як малолітки! Будеш мені тут шуміти, взагалі піду, зрозуміла?
Світлана зрозуміла. Висока, важка в кістках, повна, затиснута і негарна, вона брала тямущістю, старанністю і майже чоловічою витривалістю: першою викликалася на картоплю і змагання, нарівні з хлопцями тягала важкі парти на літній практиці. Селянка, що виросла в будинку з пічкою, легко вставала на чоловічу роботу: хоч дрова рубати, хоч сніг кидати, хоч барана поколоти. Пальцями могла відкрити хоч лимонад, хоч пиво. Подруги хихикали, хлопці просили навчити.
Мати тільки стогнала, що двох мужиків би народити, а вийшла одна Світлана. І додавала, охаючи: «Зате розумна, книжки читає, може щось вийде з неї путнє».
Вступила Світлана легко, з першого разу. В інституті пішла за звичною дорогою: комсомолка, активістка, влітку – провідницею в будівельному загоні. Десь на антресолях хрущовки сестри досі зберігається брезентова курточка з нашивками.
Так, в любові, як і боялася мати, не щастило: хлопці, нехай і багато було наречених на курсі, браковані, вибирали тонких, маленьких, грудастих. А Світлана і з хімією виглядала, як тракторист в перуці. Благо, залізничникам, навіть інженерам, житло тоді у нас добре давали. Кімнату, звичайно, самотній. Але, вважай, у двадцять п’ять була вже сама собі господиня при квадратних метрах, і це незаміжня.
Причому господарська: і зготувати, і прибрати, і на гітарі зіграти. Знову ж надбавки були, платили добре. Гарнітур у неї був, торшер, сервіз, книги, шторки. Господаря б в такий будинок! Та не брали її заміж.
Ні, ну а хто б узяв, якщо баба на голову від тебе вища, та й міцніша?
Ходили, звичайно, мужички якісь, і ніхто не залишився. Так що в тридцять з чимось вона Віру і народила, як говорили тоді – «для себе».
Але ж тоді таким, гулящим, привілеї різні були. Я, порядна, заміжня, мала дітям дупи по гуртожитках мити, а цю відразу в пільгову чергу на «поліпшення житлових умов». Року не минуло, як окрему квартиру дали, ясла без черги, доплати якісь. Добре влаштувалася! Люди для простого садка в черзі по році стояли, няньками йшли, прачками, а тут відразу ясла, бери, Світлана, нагуляла – так користуйся!
Віру потім і в школі годували за пільгами, і в табір її брали, і в санаторій. Як же інакше, мати одиначка!
А нормальні порядні жінки чекали, між іншим.
Вона дівку-то потім і в музичну школу віддала, і на англійську, і по якомусь обміну в Америку! Це в дев’яностих-то, коли людям по пів року зарплату не платили!
І не жалілася ніколи. Потім до Туреччини їздила працювати, вдома на ринку в мороз стояла, поки всі працювали. Шила там щось ночами, в’язала на замовлення. Людям дітям картоплі не було за що купити, а у цієї дівка і в лосинах, і в турецькій кофтині, куртка шкіряна, і дублянка блакитна-блакитна, як шуба у снігуроньки.
Світлана потім ще магазин з шубами відкрила, рідну сестру на касі поставила, ні, щоб просто родині допомогти. Коротше, розумна баба, палець в рот не клади. Віру в Київ віддала вчитися, за киянина видала заміж, квартиру їм подарувала.
Ні, ну а чим ще бабі зайнятися, якщо мужика немає, сім’ї, вважай, теж немає – одна дочка? Нормальним-то бабам таким займатися немає коли.
Зовсім озвіріла зараз: сама здорова, товста, замашки мужицькі. Курить, як паровоз, завжди торгує, щось відкриває. Онуків у баби двоє, няньчити б, так ні. І їздить все кудись: в Іспанії була, в Африці була, в Америку їздить, як по хліб.
Все неспокійно їй, не сидиться. Ось що буває, якщо заміж вчасно не беруть.
І ходять до неї якісь чоловіки літнього віку. Ну, зараз-то зрозуміло: квартира, будинок, Америки ці. А могла б просте бабське щастя знати. Адже і страшніших заміж беруть, зараз-то вона не гірша від інших: всі розтовстіли і старі. Тільки інших-то вдома чекають, свого мужика погодувати – і то радість. А у неї один кіт сірий. Плаче ночами, мабуть. Гірше самотньої жінки – тільки самотня бабця.
Світлана закриває бухгалтерську програму, відкриває фейсбук. Втомлені білі мухи сиплються під повіки. Великі руки сосисками біжать по клавіатурі, залишаючи розсипи букв і смайликів на далеких серверах. Світлана крутить кермо по морозному полотну міста, розкреслене вогнями фар, реклам, ліхтарів. В магнітолі муркоче Вертинський у сучасній обробці. З віконця автокафе передають коробочку їжі і велику склянку гарячої кави. Вона перемикає на урок англійської для тих, хто працює над вимовою, відмахується, шукає радіохвилю. Ловить за хвіст дзвінкі пісні та підспівує.
Паркується, киває консьєржці, забирає пошту, повертає ключ. Сірий кіт Тихон, який муркоче вібратором, лягає на чоботи. Закидає в рот свинину в кисло-солодкому соусі. Дзвонить по скайпу дочці. Курить на балконі, лежачи читає, поставивши ноутбук на високий живіт.
Проблем насправді багато. І вона їх вирішить. У цій справі головне що? Правильно – НЕ ревіти. Якби вона тоді ревіла – батько Віри розлучився б, як миленький. І одружився.
Тільки цього алкоголіка в її житті не вистачало. Та й будь-якого іншого, якщо добре подумати. Чорт, як же холодно було тоді, в пологовому будинку! Про те і пам’ятала, коли при ремонті замовила теплі підлоги. Ось, і коту подобається. Так мій хороший?
Вам сподобалася ця історія про сильну та незалежну жінку?
