Останні роки свого життя бабуся хворіла, постійно відчувала слабкість. Згодом, почалися проблеми з пам’яттю. Тому я часто навідувала та наглядала за нею, щоб та не заподіяла собі шкоди.
Мої батьки постійно були на роботі, а дядько Вадим (старший брат мами) жодного разу навіть не зателефонував до нас та не поцікавився станом бабусі. Я не говорю про те, щоб він хоч раз її провідав чи купив продукти та ліки. Дружина дядька, Анастасія, взагалі запропонувала здати стареньку до будинку пенсіонерів, мовляв, там буде краще.
Я тоді не працювала, адже була у декретній відпустці. Тому часто приходила до бабці. Ми з чоловіком переїхали до неї, щоб не їздити з одного кінця міста в інше, адже тоді ми жили в іншому районі, тому добиратися було важко.
Хоча бабуся вже була старенькою, однак була розумною жінкою. Одразу переписала квартиру на мене, адже я єдина онука. Хоча 1/3 від квартири залишила у своїй власності. На всякий випадок.
Коли донечка підросла та почала ходити у дитячий садочок, стан бабусі почав погіршуватися з кожним днем. Тому я вирішила звільнитися та надалі доглядати за нею. Вчасно щодня робити уколи, давати ліки та просто бути поруч – раптом стане ще гірше і потрібно викликати швидку допомогу? А в бабусі руки вже трясуться і не бачить бідолашна.
Одного разу до нас в гості завітали дядько Вадим з дружиною. Розповідали про те, що бабуся колись прийшла до них додому та переписала на них всю хату. Та я не звернула на це увагу, немов то просто пусті балачки. Давно знаю, що тітка тільки й чекає, коли бабуся піде на той світ, адже ця квартира – ласий шматочок. Хотіла, щоб ця квартира дісталася її старшому синові Дмитру. Адже той ще досі живе зі своїми батьками. Здається, що університет навіть не закінчив та і не працює – постійно десь з друзями у кафе пропадає, живе за рахунок своїх батьків. Але ніхто з моїх любих родичів не хотів доглядати за бабусею. Та і навіщо? Головне – квартира.
Пам’ятаю той день, коли бабці не стало. Похорон ми робили за власні кошти, мамин брат жодної копійки не дав. Однак, як тільки черга дійшла до спадку – одразу приїхав до міста. Моя мама відмовилася від частини квартири та переписала її на онуку – мою донечку. Та дядько Вадим жадібно оглядав кожну кімнату, зазирав у кожен куточок. Не хотів нічого чути про те, щоб мені віддати свою половину.
Через декілька місяців до нас навідалися гості. На порозі стояла тітка Настя та її син Дмитро.
– Проходь, Дмитрику, оглядай майбутню квартирку. Дивися, яка затишна. Скоро будеш тут жити – почала лагідно розповідати сину про майбутні плани, водила за руку у кожну кімнату та навіть не привіталася до мене!
Я була просто вражена такою наглістю тітки. Вся почервоніла та насупилася. Уявила, що вона тут господиня і починає командувати.
– А ти чого так дивишся на мене? На, ось тут все написано, читай – фиркнула жінка та простягнула мені якусь книжечку.
Ледь після третього разу я змогла розібрати почерк, який нагадував закарлюки малої дитини.
– Та це заповіт вашої старої! Що тут тобі не ясно? Ось тут пише, що вся квартира переходить у спадок Дмитрикові. А тобі вона залишила стару швейну машинку та ще якесь барахло. Книги, здається. Так що давай, збирайте речі, даємо вам тиждень часу, щоб ви переїхали. Хіба ти будеш перечити останній волі рідної бабусі? Будь слухняною онукою, – повідомила мені тітка.
Мій чоловік не витримав такої наглості та прогнав геть таких гостей. Одразу поїхали до знайомого нотаріуса та написали заяву на викуп дядькової частини. Та не встигли ми переступити поріг, як вже родичі приїхали заселятися. Довелося викликати поліцію, щоб вигнати сторонніх.
Та все одно удача не була на нашій з чоловіком стороні. Адже по закону, мій дядечко мав всі права на законну ділянку у квартирі. Та ми вирішили просто так не здаватися.
Понад чотири місяці я з чоловіком стукала у всі двері, щоб подати в суд на поділ та викуп майна. Та моя тітка таке утнула – почала ту квартиру здавати в оренду.А потім взагалі – погодинно, щоб більше грошенят мати. Тому постійно там були чужі люди та безлад. Я не могла просто так здатися, адже це квартира моєї бабусі! Я за нею доглядала та була разом до останнього подиху. А дядько навіть жодного разу не провідав.
Через три роки Вадим нарешті зазнав поразки та нарешті продав нам свою частку квартири.
Чесно кажучи, якби я тільки могла колись уявити, що таке трапиться, то одразу би відмовилася від догляду за бабусею! Але тоді хто б про неї подбав, крім мене? Шкода, що рідний син так вчинив з бабцею…
Яку пораду ви дали нашій героїні? Можливо, що вона вчинила неправильно, коли вирішила судитися з рідним дядьком?
