Нарешті моя заповітна мрія збулася: я придбала квартиру. Звичайно, що не обійшлося без кредиту, але тепер вона моя! Як тільки я переселилася, то одразу обдзвонила всіх своїх знайомих та друзів і запросила на новосілля. Люди, які зазвичай приходять на новосілля, що дарують?
Звичайно, що всі необхідні побутові речі. Мої колишні однокурсники зібрали гроші та купили мені телевізор в кімнату, а інші принесли корисні дрібнички: фен, посуд, сковорідку. І лише мій друг дитинства вирішив виділитися серед всіх інших.
Він запізнився, незграбно розстебнув куртку та мимоволі почав витягати білого цуценя. Ось так збулася моя дитяча мрія – завести чотирилапого друга. Гості в один момент перестали розглядати квартиру та почали бавитися з презентом:
– Який гарний!
– І очі такі великі!
– Це у нас дівчинка чи хлопчик?
– А яка це порода?
– Це у нас ретривер, – почав розповідати Гоша. – Йому нещодавно виповнилося всього півтора місяця, хлопчик з хорошим родоводом.
Я взяла документи на собаку і поклала в одну з моїх шаф:
– А ти не думав про те, як його назвати?
– Залишив вибір за тобою. Але ти повинна знати, що цуценята цього посліду повинні носити клички на букву “К”, такі правила, нічого з цим не вдієш.
Наступну годину всі мізкували, та наввипередки почали придумувати різноманітні клички.
– Назви його Кокс! – голосно сміючись, запропонував Павло.
– Ти що таке не розумне говориш?- крикнула на нього дружина Тетяна. – Уявляєш, що про нашу Дарію сусіди подумають?
Невдовзі гості всі роз’їхалися, а все ще безіменне щенятко солодко спало на килимку в кімнаті. Я прибрала квартиру та вирішила ще раз прокрутити в пам’яті, всі названі моїми друзями клички. Але чомусь нічого взагалі не подобалося, от хіба що “Кокс”, але справді воно звучить досить вульгарно. А якщо його назвати, припустимо – Кокос?
– Кокос, – тихо промовила я, пробуючи кличку “на смак”. Щеня відкрило свої оченята та одразу прибігло до мене. Я посадила його до себе на коліна та промовила:
– Вітаю тебе – ти тепер вдома.
З того моменту минув вже рік. Кокос підріс, став красивим та слухняним псом. Але слухняним він виявився до того моменту, поки в ньому не прокинувся мисливський інстинкт. Він перестав реагувати на мій голос, я тільки й бачила, як з горизонту зникає моя собака та кішка, за якою він погнав.
Я до останнього надіялася, що він знайде дорогу назад та повернеться до мене у невеличкий скверик, де ми з ним любили гуляти. Але, на жаль…
Говорять, що собаки дуже схожі на своїх господарів, ось цей факт підтвердився і зі мною. Бо з огляду на те, що мені важко орієнтуватися в малознайомій місцевості, нерозумно було розраховувати на те, що пес самостійно зорієнтується та знайде дорогу назад. Я його шукала до настання ночі, але все безрезультатно.
Зі смутком я повернулася до себе додому, сіла за свій комп’ютер і почала набирати оголошення про те, що пропала собака.
Я роздрукувала приблизно сотню однакових примірників. Настав світанок і я одразу взялася за діло. Розклеїла оголошення по цілому мікрорайоні. Пройшов день, потім тиждень, але ніхто за вказаним номером так мені і не зателефонував. Я старалася зі всіх сил тримати себе в руках, але у мене це погано виходило.
Пройшов місяць, у мене зовсім вже не залишилося надії, а ось моя депресія, навпаки, набрала обертів і почала штурмувати мене мало не щодня. Приходити в пусту квартиру мені було нестерпно важко, тому я вирішила, завести іншу собаку.
Зателефонувала я в клуб собаківництва, поспілкувалася з головою секції лабрадорів-ретриверів.
– Наша Анда нещодавно народила цуценят, можете приїхати та подивитися на них.
Я не роздумуючи одразу виїхала. У них було три дівчинки та чотири хлопчики. Мені приглянувся один маленький, кольору топленого молока, який дивився на мене своїми величезними оченятами.
Додому я поверталася вже з новим другом. Вийшла я з маршрутки і не встигла пройти навіть декілька метрів, як почула:
– Кокос, апорт!
Я cхвильовано озирнулася.
Високий та стрункий хлопець кинув палицю, за якою швиденько побігла моя собака!
– Кокос! – крикнула я зі всіх сил. Пес загальмував лапками, обернувся до мене та побіг у мою сторону.
– Знайшовся – я почала його обіймати, а у самої на очах з’явилися сльози.
– Це ваш пес? – вирішив запитатися хлопець.
– Одразу ж видно, що він мій! Пішли додому, Кокос!
– Дівчино, а ви не забули про винагороду? – крикнув хлопець мені у слід.
Від таких слів у мене навіть перехопило подих:
– Ти взяв, та присвоїв чужу собаку, а тепер хочеш грошей?
– Я її знайшов!
– А чому не повернув її назад?
– А кому я мав її повернути?
– Ти ж знаєш як звати пса, значить читав оголошення про нього.
– Перечитував його декілька разів – вони на кожному стовпі розвішані. – Ось, полюбуйся, що ти написала там.
Це ж треба було бути такою неуважною. Я все розповіда про свою собаку, але забула вказати свій номер.
– Вибачте, зараз я пошукаю гроші.
– Мені б краще натурою віддати винагороду, – посміхнувся незнайомець.
– Ви що, зійшли з глузду?
– Ні, просто я вже звик до Кокосу, а тепер у мене немає чотирилапого друга, а я бачу, що у вас аж двоє. Віддайте мені маленького. Я назву його Кокос-молодший.
– У нього ім’я повинно починатися на букву “А”.
– Ну, тоді Ананас.
– Дивна кличка.
– Ну гаразд, тримайте, – я акуратно простягнула маленьке цуценя. – Але обов’язково зателефонуйте мені, я розповім вам, як правильно за ним доглядати.
Він наздогнав мене у самого під’їзду.
– Ви знову забули написати свій номер! А як вас звати взагалі?
– Дарія. Записуйте мій номер.
Через три роки, ми якраз закінчували вечеряти, коли в кухню прибігли Кокос та Ананас.
– Напевне, наш синочок прокинувся, – сказала я чоловікові.
– Я тобі говорив, що ретривери – найкращі в світі няньки,- широко усміхнувся Андрій і пішов в кімнату до сина.
А вам сподобалася історія?
