Проводжати вийшли і сусіди, точнісінько така ж літня пара. Прощаються, ну дай бог навесні побачимося — а ні, так там зустрінемося. Приємно так на них дивитися

Забираю жінку років п’ятдесяти, питаю куди їхати — називає глухе село кілометрів за 15 від міста. Ну поїхали, дорога поганенька, але грошима окупається, робота є робота.

Питаю в неї, типу грудень вже, городи, дачі закінчилися, що забули там?

— Так батько у мене там, ранньою весною відвозимо туди, а восени забираємо, в цьому році зима пізня, снігу немає — він тільки подзвонив щоб забрати. Йому вже 98 років, сліпий майже, бабуся померла, сам себе майже обслужити не може, але ніяк не хоче в місті жити, відразу себе погано почуває, за зиму такий стає — ось ховати.

Чекає не дочекається весни, там у нього дружок з бабкою живуть, вони разом самогон п’ють, на риболовлю ходять, город у них загальний на всіх. Ми часто до нього приїжджаємо, так він там десять — п’ятнадцять років скидає — як кінь носиться по селу, а у квартирі сидить, майже не виходить.

Ветеран війни, комісований за поранення, горів у танку, в грудях ямка як кулак. Після війни мужиків мало було, його поставили головою колгоспу, бабами та дітлахами командувати. Нічого, справлявся — орали, сіяли — колгосп в міцних середнячках був.

Грамотами та медалями всі шафи завалені. Все життя в полях та лісах провів. А потім молодь почала роз’їжджатися з села, колгосп розвалився — нікому не потрібен став.

Люди похилого віку в селі повмирали, ось і залишився він так дружок його, ми його і забрали в місто. Спочатку казав, заживу тепер я життям міським, а потім, мабуть, не відпустило його село, гірше стало зі здоров’ям, сумний став.

Відвезти його назад просить. Але як його одного залишити, майже не бачить, ходить з паличкою, але відвезли — самі там з ним два тижні пожили. Ожив дід, город посадив, в ліс ходить, адже стежку пам’ятає з дитинства.

Ось тепер три роки відвозимо його щовесни, а пізно восени забираємо, зв’язок є, та й доглянуть за ним єдині сусіди, як він каже вони молоді — їм по сімдесят.

А один рік їхати не хотів, ми не розуміємо в чому справа, потім з’ясувалося, з бабкою сусіда у них там роман був, сусід приревнував, вбити погрожував. Сміх і гріх, але помирилися.

Ось так і їдемо розмовляючи, вже під’їжджаємо. У мене враження склалося, що вийде зараз богатир, з сивою бородою. Стільки вона про нього розповіла, вже який він воїн і ловелас.

Під’їжджаємо, старий, але добротний будинок, видно що город був. Спираючись на палицю виходить дідусь, ніякий не богатир — маленький, сухенький, але бадьорий такий, на дочку гримає, а самого під руки ведуть — не бачить майже зовсім.

Проводжати вийшли і сусіди, точнісінько така ж літня пара. Прощаються, ну дай бог навесні побачимося — а ні, так там зустрінемося. Приємно так на них дивитися, виросли разом і піти разом хочуть.

Завантажили ми його речі, та дари природи ним вирощені — трохи їх, але ж є своє буде, сам себе прогодує.

Каже, що онукам подарунки везе, дочка сміється що їм вже під 30, поправився — правнукам, напевно не віриться йому що такий старий, в душі напевно 18 років.

Приїхали, вставати почав, дочку відштовхує — сам, не хоче тягарем бути і бог з ним, що повз сходинок в під’їзді пішов, але ж сам.

Хороший дід і сім’я у нього хороша, дай бог здоров’я їм усім.

Бережіть себе і своїх близьких.

Загрузка ...

цікаво

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: