Забираю жінку років п’ятдесяти, питаю куди їхати – називає глухе село кілометрів за 15 від міста. Ну поїхали, дорога поганенька, але грошима окупається, робота є робота.
Питаю в неї, типу грудень вже, городи, дачі закінчилися, що забули там?
– Так батько у мене там, ранньою весною відвозимо туди, а восени забираємо, в цьому році зима пізня, снігу немає – він тільки подзвонив щоб забрати. Йому вже 98 років, сліпий майже, бабуся померла, сам себе майже обслужити не може, але ніяк не хоче в місті жити, відразу себе погано почуває, за зиму такий стає – ось ховати.
Чекає не дочекається весни, там у нього дружок з бабкою живуть, вони разом самогон п’ють, на риболовлю ходять, город у них загальний на всіх. Ми часто до нього приїжджаємо, так він там десять – п’ятнадцять років скидає – як кінь носиться по селу, а у квартирі сидить, майже не виходить.
Ветеран війни, комісований за поранення, горів у танку, в грудях ямка як кулак. Після війни мужиків мало було, його поставили головою колгоспу, бабами та дітлахами командувати. Нічого, справлявся – орали, сіяли – колгосп в міцних середнячках був.
Грамотами та медалями всі шафи завалені. Все життя в полях та лісах провів. А потім молодь почала роз’їжджатися з села, колгосп розвалився – нікому не потрібен став.
Люди похилого віку в селі повмирали, ось і залишився він так дружок його, ми його і забрали в місто. Спочатку казав, заживу тепер я життям міським, а потім, мабуть, не відпустило його село, гірше стало зі здоров’ям, сумний став.
Відвезти його назад просить. Але як його одного залишити, майже не бачить, ходить з паличкою, але відвезли – самі там з ним два тижні пожили. Ожив дід, город посадив, в ліс ходить, адже стежку пам’ятає з дитинства.
Ось тепер три роки відвозимо його щовесни, а пізно восени забираємо, зв’язок є, та й доглянуть за ним єдині сусіди, як він каже вони молоді – їм по сімдесят.
А один рік їхати не хотів, ми не розуміємо в чому справа, потім з’ясувалося, з бабкою сусіда у них там роман був, сусід приревнував, вбити погрожував. Сміх і гріх, але помирилися.
Ось так і їдемо розмовляючи, вже під’їжджаємо. У мене враження склалося, що вийде зараз богатир, з сивою бородою. Стільки вона про нього розповіла, вже який він воїн і ловелас.
Під’їжджаємо, старий, але добротний будинок, видно що город був. Спираючись на палицю виходить дідусь, ніякий не богатир – маленький, сухенький, але бадьорий такий, на дочку гримає, а самого під руки ведуть – не бачить майже зовсім.
Проводжати вийшли і сусіди, точнісінько така ж літня пара. Прощаються, ну дай бог навесні побачимося – а ні, так там зустрінемося. Приємно так на них дивитися, виросли разом і піти разом хочуть.
Завантажили ми його речі, та дари природи ним вирощені – трохи їх, але ж є своє буде, сам себе прогодує.
Каже, що онукам подарунки везе, дочка сміється що їм вже під 30, поправився – правнукам, напевно не віриться йому що такий старий, в душі напевно 18 років.
Приїхали, вставати почав, дочку відштовхує – сам, не хоче тягарем бути і бог з ним, що повз сходинок в під’їзді пішов, але ж сам.
Хороший дід і сім’я у нього хороша, дай бог здоров’я їм усім.
Бережіть себе і своїх близьких.
