— Мамо, ти відчиниш? Ми вже під під’їздом.
Я застигла з чашкою в руці. У коридорі пахло свіжим порошком — щойно перемила підлогу, аж блищить. На годиннику було без десяти дев’ять, а в домофоні — голос Олега, швидкий, як завжди, коли йому щось треба.
— У мене людина сьогодні, — сказала я в трубку. — І в мене справи.
— Та які в тебе справи, мам? — він навіть не зробив паузи. — Ми на хвилинку. Марина з дітьми. Нам треба поговорити.
Я не відкрила. Просто стояла й дивилась на двері, ніби вони могли самі за мене відповісти. Дзвінок пролунав ще раз — коротко, настирливо. Потім у двері постукали. Три удари, наче в суд.
— Мамо, не роби цирк, — почулося вже з-за дверей.
Я відчинила.
На порозі стояла Марина в тонкій куртці, з двома шапками в руках, а між її колін притискався Сашко. Анютка тримала в долоні льодяник і вже встигла облити ним рукав. Олег — з рюкзаком, ніби зараз справді в гори, а не на хвилинку.
— О, ти вдома, — він сказав це так, наче я зобов’язана була бути. — Діти на хвилинку до тебе. Ми поїдемо з кумами з восьмого по десяте, в гори. Ти ж зможеш?
Я зробила крок убік, але не запросила зайти. Просто дала їм зрозуміти: поріг — межа.
— Я не можу, — сказала я.
Марина не підняла очей. Вона поправила Анютці шапку, так міцно стиснувши зав’язки, що та ойкнула.
— Мамо, ти серйозно? — Олег вже підвищив голос. — Це твої онуки.
Я повільно зняла фартух із гачка, повісила назад. Точно, акуратно. Коли в домі щось іде не так, руки самі шукають порядок.
— Ти забув, що я тобі казала? — відповіла я. — Ти тоді дуже гарно показав, що моя думка нічого не важить.
Олег скривився, ніби я дала йому ляпаса прилюдно.
— Ти знову за старе… — прошипів він. — Ну годі вже! Май Бога в серці, мамо.
Марина нарешті підняла погляд. Ненадовго. Подивилась не на мене — кудись мені за плече, в коридор, ніби оцінювала, чи не з’явилася там друга квартира. Ніби за дверима могли стояти квадратні метри, підписані на сина.
Я пам’ятаю, як вона вперше переступила цей поріг. Тоді ще не була невісткою, була дівчиною з акуратно зібраним хвостом і руками, що вічно щось притримували — сумку, конспекти, себе. Олег привів її на чай і говорив голосно, впевнено, як хлопчик, який нарешті знайшов правильну іграшку.
— Мамо, це Марина.
Вона простягла руку і ледь торкнулася моєї долоні — теплий дотик і одразу назад. Сіла на край стільця. Посміхнулась так, ніби в чужій квартирі зайві навіть її зуби.
Я тоді мовчала. Потім, коли Олег пішов “провести Марину до зупинки”, я сказала йому в коридорі тихо, але так, що він почув кожну букву:
— Ти дивись, Олеже. Вона не сюди приїхала вчитись. Вона сюди приїхала влаштуватись.
Він тоді навіть не сперечався — просто відвів очі й почав взуватися. І це мовчання було гірше за сварку.
А через кілька місяців він поставив мене перед фактом — заява в РАЦСі.
— Мамо, ми вирішили.
— Вирішили? — я засміялася, та сміх той мені й досі коле горло. — То живи, як вирішив. Ти дорослий, самостійний. Тоді й пам’ятай: я тобі нічого не винна.
Він тоді грюкнув дверима. І це було перше “грюк” у нашій родині, після якого вже нічого не збирається назад, як було.
Потім сталася інша розмова — про квартиру.
Коли померла моя мама, лишила мені двокімнатну. Невелику, тиху, з вікнами у двір. Я здавала її — не для розкоші, а щоб мати запас на ліки, на комуналку, на життя. Там жили переселенці з Маріуполя: чоловік, жінка і їхня старенька кішка, що весь час ховалася під диваном. Вони платили менше, ніж усі, та я ще й комунальні не брала: бачила їхні руки, їхні очі, їхні документи в папці — як ніж.
Олег прийшов до мене в суботу, з порога не зняв взуття — так поспішав.
— Мамо, треба, щоб ти їх виселила, — сказав.
— Кого? — я навіть не одразу зрозуміла.
— Ну тих, хто в бабиній квартирі. У мене сім’я. Марина вагітна. Нам треба десь жити.
Я поставила на стіл каструлю з борщем і не відкрила кришку. Нехай стоїть, як стоїть.
— Ти ж не прописаний там, — сказала я.
— Ну то що? Це ж сімейне. Ти ж мама.
— Мама, — повторила я. — А ти ж дорослий і самостійний. Сам вибрав — сам і думай.
Олег тоді стиснув губи так, що вони стали тонкою ниткою.
— Ти через них… через якихось… — він ковтнув слова, але вони все одно вдарили. — Ти через чужих готова з сином ворогувати?
— Вони не чужі, — сказала я. — Вони люди.
Він тоді забрав борщ зі столу — взяв каструлю і поставив назад на плиту, ніби карав мене за гостинність.
Після того мене не кликали. На хрестини я дізналась від двоюрідної сестри: “А ти не знала? Ми були, та так… по-сімейному”. Я стояла в магазині, тримала в руках дитячу ковдрочку — ще не куплену, просто приклала до грудей, і не знала, куди подітися між полицями.
На свята ми зустрічалися тільки у родичів. Марина сідала так, щоб між нами був хтось — тітка, миска з салатом, пляшка мінералки. Вона не віталась першою. Мовчала за столом, зате телефон у неї світився, як маяк.
Діти… діти бігали по хаті, кричали, падали, сміялись. А Олег з притиснутою до вуха трубкою все комусь доводив, щось планував, рахував, поспішав — наче сам себе не витримував у тиші.
І все одно, коли Марина вийшла з декрету, вони почали дзвонити.
— Мамо, забери Сашка з садка, ми в заторі.
— Мамо, Анютка кашляє, посиди годинку, Марина не може відпроситись.
— Мамо, ми в суботу по справах, візьми малих на ніч, вони ж у тебе люблять.
Я інколи брала. Не через Олега. Через те, як Сашко притискався лобом до мого плеча, коли засинав. Через те, як Анютка носила мені свої дитячі “скарби” — ґудзик, фантик, камінець — і казала: “Це тобі, бабо, щоб не сумувала”. Я не цілувала їх у присутності Марини, бо Марина дивилася так, ніби я краду щось її.
А потім от — ці гори.
Стоять вони на порозі, а Олег уже розписав план: з восьмого по десяте, кумівники, машина, котедж, баня. Він говорить так, наче я не людина, а частина логістики.
— Ми все вже забронювали, — додає він, і на цих словах я бачу, як Марина легенько киває: так, вже, все.
— Ти мене навіть не питаєш, — кажу я. — Ти ставиш.
— Бо я думав, ти нормальна, — Олег блиснув очима. — Бо я думав, що ти хоч онуків любиш.
Анютка тим часом стала на коліна й почала чіплятись за мій халат.
— Бабо, а я в тебе спатиму? На твоїй подушці? — вона заусміхалась, показала язика Сашкові, а той штовхнув її плечем.
— Не штовхай сестру, — автоматично сказала я.
Олег одразу підхопив:
— Чуєш? Вона тебе слухає. Все нормально буде. Ти ж справишся. Два дні.
Я опустила очі на дітей, потім — на їхні маленькі черевики, мокрі від снігу. Побачила в коридорі чисту підлогу й слід від брудної підошви — перший слід, другий. Вдихнула. Повільно.
— Два дні, — повторила я. — А коли у вас щось “термінове”, то завжди “два дні”. А потім ще одна ніч. А потім “мамо, ну ти ж вдома”.
Марина нарешті заговорила. Голос у неї був рівний, ніби вона зачитує повідомлення банку.
— Ми працюємо. Нам теж треба відпочити. Ти ж не працюєш, — вона кивнула на мої руки, на мій фартух, на мій коридор. — І діти… вони ж твої.
— Мої? — я підняла брови.
Олег різко втрутився, щоб не дати мені договорити:
— Не починай. Це не про квартиру, мамо. Це про дітей.
Я зробила крок назад і сперлась спиною об двері, що вели в кімнату. Мені раптом стало дуже ясно: я можу зараз сказати “так” — і вони за дві хвилини зникнуть, як завжди. А можу сказати “ні” — і вони теж зникнуть, тільки з іншими словами. У будь-якому випадку, я лишаюся з тишею. Тільки в одному випадку тиша буде з дитячими криками, а в іншому — з моїми думками.
— Я не буду, — сказала я. — Не цього разу.
Олег зробив таке обличчя, наче я зламала йому щось важливе.
— Ти ж розумієш, що після цього… — він не договорив, але руки його стиснули рюкзак так, що побіліли кісточки.
— Після цього що? — тихо спитала я.
Марина раптом потягнула дітей за рукави.
— Ходімо, — сказала вона різко. — Тут нас не чекають.
Анютка заплакала не одразу — спершу надула губи, потім почала хлипати, озираючись на мене, ніби я маю зараз передумати й сказати чарівне слово. Сашко просто втупився в підлогу і шморгнув носом.
Олег стояв ще секунду. І в цю секунду він був не чоловіком із рюкзаком, а тим хлопчиком, який колись приносив зі школи щоденник і ховав його за спину.
— Мамо… — сказав він уже тихіше. — Ну невже тобі так важко?
Я не відповіла.
Він різко кивнув, ніби сам собі, і пішов за ними сходами вниз. Марина не озиралась. Діти озиралися обоє.
Я зачинила двері. Засув клацнув гучно.
У коридорі було занадто чисто, аж стерильно. Я присіла навпочіпки і витерла ганчіркою дві темні смуги від маленьких черевиків — одну за одною, повільно, поки пляма не зникла.
Потім піднялась, підійшла до вішалки й зняла з гачка чужу дитячу шапку, яку Марина впустила на порозі.
Поклала її на тумбочку біля дверей — рівно, як лист, який ніхто не забрав.
