– Ти не уявляєш який він маленький і беззахисний, – зізнавався він стримуючи сльози. – Ну як я залишу, відмовлюся від нього

Він увійшов в квартиру. Стомлено роззувшись, скинув робочу сумку і пройшов на кухню. Зазвичай привітна, дружина стояла і інтригуюче спостерігала за ним.

– Як справи? – запитав він.

– Так, на кшталт, все добре, – посміхаючись відповіла дружина і додала, – а у нас сюрприз.

Не чекаючи підступу, він здивувався: на кшталт гостей не намічалося, незапланованих покупок теж, та й на подарунки не думали витрачатися – не було приводу.

– Так? І який же? Заінтригувала? – хотів він сісти, але тут з-під, накритого покривалом ліжка, прямо до ніг, виповзло кошеня. Димчастого забарвлення, з білою грудкою і білими «шкарпетками» на лапках, пухнастий звір.

Кошеня злякано примружилося і одразу втекло в своє укриття, звідки смішно чхнув.

– Ах, ось ти про що, я зовсім забув, що ти обіцяла своїй мамі, – згадав він недавню телефонну розмову дружини з тещею.

Дружина тоді в деталях розповідала про маленьке пухнасте диво, що бачила у знайомих, і пообіцяла матері взяти його в село.

– Стара «Маркіза» зовсім осліпла, потрібна заміна, – скаржилася теща. – Миші вкрай знахабніли, відчувши волю, всі мішки з кормами попсували. Гризуть безсовісно і нещадно те, за що гроші плачені.

– Добре, що попередила, – кивнув він на кошеня, що визирає зі свого укриття – Буду обережніше ходити, а то, не дай бог, наступлю ненароком.

Дійсно, звір, трохи більше двох місяців від народження, був зовсім маленький і тихий. Тільки відлучений від мамки, потрапивши в нову, незвичайну обстановку, лякався всього: кожного шереху, звуків голосу великої людини і її рухів.

– Як тобі сюрприз, тату? – визирнув із своєї кімнати син.

– Якийсь він полохливий, – махнув господар на кошеня, – Повинен звикнути до нового місця.

– Це тому, що мама помила його, – припустив син.

– Мама у нас чистюля, – посміхнувся батько синові. – Мама у нас молодець!

– А що? Нехай буде чистеньким на новому місці, – пожартувала дружина. – Бачив би ти, як я його вичавлювала, як ганчірку …

– Вивертала чи що?

– Ні, придавлювала шерсть двома руками.

– Ось чого він такий пухнастий, як пушок, – зауважив чоловік.

– Це він після фена такий став, всі руки мені подряпав. Пушок …

– Хм, – посміхнувся господар. – Ось і ім’я тобі знайшлося, боягуз.

На що у відповідь пролунало коротке, ледь чутне «Мяу!» Звірятко все ще ховалося під ліжком, тільки маленькі очиці його поблискували з-під темної ніші укриття.

– Ну, що, дитина, незатишно тобі на новому місці? Іди до мене, малюк.

Він нахилився і простягнув руки до місця добровільного ув’язнення звірка. Пухнастий клубочок обережно, з побоюванням витягнув мордочку і на напівзігнутих лапках підповз до витягнутих рук господаря.

– Мяу, – повторно нявкнув він і підняв голівку. Пара котячих очей дивилася на чоловіка. Вони обидва вивчали один одного – кумедний, зворушливий звірок і, втомлений після трудового дня, господар.

– Тато не любить тварин, – посміхнувся син. Він не спостерігав ще за батьком сентиментів до тварин, правда і жорстокості до них з його боку він теж не бачив.

– Все наш тато любить, – заступилася дружина за чоловіка. – просто не показує. Це від того, що у них в сім’ї не було котів.

– Була кішка, – відповів батько, піднімаючи Пушка на руки. – Дуською звали. Смішна така була, вже доросла. Приходила спати до нас: до мене з дядьком Едиком. А вранці, коли будила баба Валя і ми не хотіли вставати, кішка тикалася нам своїм носом в обличчя, з усією силою давила. Мимоволі прокидалися.

– А до кішки, було щось? – цікавився син.

– Ні. Не дозволяли нам батьки бруд в квартирі розводити. Дід Вася сам з села, він якось рівно ставився до тварин. На його думку, тварини повинні приносити користь. Так, Пушок? – моргнув він примруженому кошеняті.

Звірятко мурчало під розповідь господаря, а той продовжував.

– Бувало, принесеш в будинок кошеня і просиш залишити, а батьки не погоджуються «Ні,» – кажуть, – «не треба бліх в квартирі розводити» І ніякі вмовляння не допомагали. Дід Вася жорсткий був чоловік, сказав раз і більше повторювати не буде. На все одна відповідь: «Неси туди, звідки приніс!» Так і сидиш, після цього під дверима. Плачеш, шкода тваринку – здавалося пропаде без тебе. Притулиш маленького «пухнастика» до грудей і гладиш, а він мурчить у відповідь від ласки. Ну куди його на вулицю одного.

– І куди відносив, раз додому не можна було? – співчутливо запитала дружина.

– У підвал. Був у нас підвал. Я туди і ніс – все ж тепліше і безпечніше, вважав я. Але до ранку там вже нікого не знаходив. Тікали, напевно, на волю.

– О, яке суворе дитинство, – пожартував син. – У деспотії діда Васі.

– Дитинство було відмінне. Звичайне для того часу. З іграми у дворі і пацанськими забавами. Найкраща пора.

– А що ж ми не завели кота, коли ви з мамою жити почали?

– Тому що тварина все одно на вулицю проситься. Не повинна вона бути заточене в чотирьох стінах. Особливо кішка. Це незалежна, хижа тварина. Їм свобода потрібна. А в наших дворах повно собак. Розірвуть, як Мурку тітки Томи. Так, ще коли у них «Хотюн» починаються – хоч вішайся від постійного нявкання, до нервів пробирає.

– Можна ж каструвати, – відповів син. – Ветеринар вирішує проблему на раз.

– Це вже знущання, – не погодився батько. – Це втручання в природу. Ти тварину перетворюєш в іграшку, в забаву. Чим так, краще зовсім ніяк. «Ми відповідаємо за тих, кого приручили!» Так, Пушок?

Кошеня мирно спало на руках господаря. Маленька димчаста грудочка зручно розмістилася у великій долоні чоловіка, сховавши крихітним носиком, і мирно сопіло.

– Так що у баби Марії йому саме місце. Нехай там мишей ловить. Вона жінка у нас скупа на вдачу, але тварин не ображає.

Вночі, крізь сон, так як спав чуйно, він відчув, як щось маленьке стрибнуло з підлоги на плед, який звисав на підлогу і піднялося на ліжко, втикаючи гострі кігті в тканину.

– Хм, Пушок, – згадав він про маленького гостя. Кошеня пройшло по грудях і зупинилося біля обличчя. Господар відчував часте дихання звіра, що невпевнено тикав мордочкою в підборіддя.

– Ну йди сюди, дитино, – підняв він край пледа і вкрив тваринку, немов власне дитя. – Поспи зі мною, тут буде затишно і тепло. Тільки не нароби мені на груди.

Так і провів він залишок ночі з кошеням на грудях, боячись поворухнутися, щоб не потривожити «маленьке дитятко» – саме так сприймав тепер він цю волохату істоту, з таким же трепетом і любов’ю, немов власного сина, коли того тільки-тільки принесли з пологового будинку . Кошеня здавалося йому таким же немічним і беззахисним. Лише під ранок на короткий час його здолав сон, а коли ненависним сигналом розбудив будильник, він відчув як щось пухнасте тицяє мокрим носиком в обличчя. Як колись в дитинстві руда кішка «Дуська». 

– Пушок, посміхнувся він кошеняті. – І ти туди ж.

Він повертався з роботи додому, забувши про втому, як давно не повертався. Немов дитина, щасливий і безтурботний, до своєї маленької таємниці, до своєї ще не відпущеної казки. Ще на роботі відчув у собі це бажання: прийти і поніжити маленького звірка, що жалібно нявкав, коли господар йшов на роботу, ніби вмовляючи залишитися.

Щось ніжне, загублене в непотребі побуту і життєвих проблемах, знову виявилося в ньому і він поспішав до своєї пухнастої дитинки: награтися, натішитися з ним – захистити від усього можливого і приголубити цю беззахисну істоту.

Пушок вибіг до нього, як тільки відчинилися двері. Маленький пухнастик весело сів біля порога і почав спостерігати за господарем.

– Привіт, димчаста істота, – почухав той його за вухом. – Дивлюся, ти освоївся вже.

– Ага, освоївся, – вийшла слідом за кошеням дружина. – Він сьогодні так смішно сичав на своє відображення в дзеркалі. Пнувся, вставав на задні лапи. Ми з Іллею дуже сміялися.

– Освоївся звірок, – підняв кошеня господар. – Наш ти захисник. Так, Пушок? Будеш охороняти будинок, коли нікого немає.

– Ой, він так нявкав, коли я пішла на роботу, охоронець твій, – посміхнулася дружина. – Не давав спати Іллі.

– А що так? – здивувався чоловік. – Треба було пограти з ним.

– Куди там. Ілля закрив двері, боявся пускати, щоб калюж йому не наробив.

Батько суворо подивився на сина. Надто жорстоким здався йому вчинок дитини.

– Тобі не соромно, – запитав з докором. – Він же маленький. Навіщо знущатися?

У цей вечір, забувши про домашні справи він провозився з Пушком.

– Немов здитинів наш сорокасемирічний татко, – жартувала дружина. – Дивись, я ревнувати почну.

А чоловік, дійсно, забувши про вік, бавився з кошеням. Він пускав перед кицькою клубок, водив перед ним пальцем, викликаючи в тварині мисливські інстинкти, і сміявся з дивацтв звірка, що той витворяв перед дзеркалом – він то наскакував на своє відображення, то грізно сичав, викликаючи сміх господаря.

– Дурень ти маленький, – зворушувався чоловік.

Коли прийшла пора відвозити Пушка в село до тещі, господар з кошеням здружилися настільки, що дружина їх жартома вже називала «солодкою парочкою.»

У той день він пішов на роботу в поганому настрої, адже попереду була розлука: з другом, з маленькою дитиною, з поверненим на певний час дитинством.

Пушок зазвичай тицьнув вологим носиком господаря в обличчя вранці, щоб той швидше прокинувся і сумно нявкнув, коли великий чоловік виходив за двері. Нічого він не міг відповісти пухнастій грудочці, що дивилася прямо в очі. – Я ж віддаю тебе, – промайнуло у нього в голові, коли вибіг на подвір’я.

Зміну в настрої напарника помітила колега по службі, Людмила.

– Що трапилося? – запитала колега. – На тобі лиця немає, як ніби зараз дощ піде.

Зазвичай він не посвячує нікого в свої турботи і проблеми, але він відкрився колезі по роботі. Його немов прорвало, немов зійшла лавина з високих вершин і ніщо не могло втримати некерованого потоку.

– Ти не уявляєш який він маленький і беззахисний, – зізнавався він стримуючи сльози. – Ну як я залишу, відмовлюся від нього. Немов в дитинстві, знову опинився за дверима і треба винести, щоб «не розводити бліх.» А ще теща хоче на день закрити його в сараї, щоб миші відчули котячий дух. Як уявлю його темному приміщенні. «Тату, тату! ‘ Стоїть біля мене в вухах … І ці очі його. Не можу». Ми відповідаємо за тих, кого приручили!» А як нам, тим, що приручилися до приручених? – не витримав він і заплакав.

– Хто ж тобі заважає залишити його у себе? – зауважила Людмила. – Не йди проти своєї волі, інакше їм не даруй себе. Відпрошуйся у начальства і біжи додому. Я підміню. Інакше совість мучитиме. …

Коли він вбіг у двір будинку, біля під’їзду вже чекало таксі. У салоні ще нікого не було.

– Я встиг, – полегшено зітхнув він і блискавкою вбіг в квартиру. Готова йти до дверей, дружина здивовано глянула на чоловіка.

– Я відпросився, – пояснив він. – Де Пушок?

– Он, під ліжко забився, не хоче вилазити. Мене ж машина чекає.

– Я відпустив таксі. Пушок залишається! – твердо заперечив чоловік і поліз під ліжко, визволяти «норовливого в’язня». 

– Пушок, дитина моя, – йди до мене. Нікуди ти не поїдеш. Пробач, миленький.

З під ліжка пролунало протяжне «Мяу!» І на голос господаря, мружачись від денного світла виповзло кошеня. Звірятко обнюхало чоловічі пальці і почав вилизувати їх шорстким язиком.

Мовчки дивилася на зворушливо картину ніжності чоловіка і кошеня дружина. Мудра жінка давно засвоїла, що м’який по природі своїй чоловік, її чоловік, якщо щось і вирішив твердо, то вже ніяк його не переконати – на тому «не один спис зламано». А мамі: «Знайдемо ми і мамі мишолова, хіба ж мало їх в селі?».

А ваші домашні тварини викликають у вас такі емоції?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector