Я часто чула від своїх подруг, що квартирне питання стає однією з основних причин, через які розпадаються сім’ї, але ніколи в це не вірила.
Невже кілька квадратних метрів можуть вирішувати долю двох закоханих людей? Для мене це звучало, наче якась дикість.
Шкода, що за кілька років я зрозуміла, що життя – це не казка і зовсім не сценарій романтичного фільму.
Ми зустрічалися з Павлом недовго – відразу зрозуміли, що кохаємо одне одного. Він юнак рішучий, тож за кілька місяців запропонував мені пожити разом. Я погодилася, хоч не розуміла, куди ж нам подітися: в моїй двокімнатній квартирі живуть батьки разом з братом, а в квартирі коханого – його мати, яка готова на все, аби зруйнувати особисте життя сина.
Єдиний вихід – це оренда маленької квартирки. Ми заледве могли вдвох вміститися в кухні, аби не травмувати одне одного своїми рухами, але все ж краще, ніж тулитися під одним дахом з батьками.
Все було б нічого, якби Павло не заговорив про дітей:
– Даринко, зовсім скоро мені виповниться 30 років, а у нас досі немає дітей. Я гадаю, що нам час замислитися на цим.
– Я б з радістю, але поглянь довкола. Я не принесу свого малюка в таке помешкання. Тут навіть немає місця для дитячого ліжечка. Тим паче, я народжуватиму дітей тільки в шлюбі, – суворо заявила я.
Наступного дня Павло запропонував мені вийти за нього заміж. Я завжди знала, що романтика – це не про нього, тому особливих сцен пропозиції руки і серця не чекала.
На весілля грошей не витрачали, відсвяткували цю подію лише удвох. Усі свої заощадження вклали в купівлю однокімнатної квартири, але та, на відміну від старого помешкання, була просторою і значно привабливішою.
Павло виконав усі мої вимоги, тож вже за кілька місяців я завагітніла. Чоловік оберігав мене, як зіницю ока, очікуючи народження первістка.
Коли народилася наша донечка – ми були на сьомому небі від щастя. Шкода, що тільки нашу радість затьмарювали періодичні скандали свекрухи, яка мене ненавиділа.
Я вірила, що народження онучки її змінить. Так і сталося, щоправда, стосунки з Галиною Богданівною стали ще гіршими. Вона переконувала Павла, що я нагуляла дитину, а тепер намагаюся скористатися добротою і наївністю її сина.
Добре, що мій чоловік прекрасно розумів, як далеко може зайти його матуся у своїх спробах насолити невістці, тому захищав мене і підтримував у всьому. Я думала, що так буде завжди! Якою ж я була наївною.
Все моє життя перевернулося догори дриґом, коли Павло почав мріяти про сина. Я розуміла, що в однокімнатній квартирі 4 людям, в буквальному значенні цього вислову, бракуватиме повітря, тому натякнула чоловікові, що саме час замислитися над новим помешканням.
От тільки цього разу Павло не збирався наполегливіше працювати, чи шукати додатковий заробіток, а вирішив скористатися моїми родинними зв’язками.
Справа в тому, що я тривалий час доглядала за своїм дідусем. Мій брат значно молодший від мене, батьки, звісно, зайняті його вихованням. Зараз у них важкий період, бо Іванко цього року має вступати до вишу, тож обов’язки по догляду за стареньким повністю лягли на мої плечі.
Я любила свого дідуся, тому з радістю проводила з ним вільну хвилинку, навідувалася до нього в гості разом з його правнучкою. Він живе сам-самісінький в трикімнатній квартирі, але я ніколи про неї й не думала, бо допомагала дідові безкорисливо.
Шкода, що мій чоловік виявився не таким добродушним, яким я його вважала:
– Я не розумію, Дарино, для чого нам шукати гроші на квартиру, якщо можна просто переїхати до твого діда. Ти хіба дарма його доглядаєш?!
– А ти його спитав, чи хоче він цього? – злісно спитала я. – Може, нам краще до твоєї матері переїхати? У неї, здається, теж трикімнатна квартира?
Тоді я вперше побачила свого чоловіка в зовсім іншому світлі: він вміє використовувати інших людей, бути холодним і часом навіть жорстким.
Нещодавно помер мій дідусь. Мені було боляче втрачати такого хорошого і надійного друга, яким була для мене рідна людина. Трохи згодом я дізналася, що він заповідав мені свою квартиру.
Я була надзвичайно вдячною, хоч розуміла, що треба багато коштів, аби привести помешкання до ладу. Ніхто не робив там ремонту з часів бабусиної смерті. Дідусь нічого не хотів змінювати після того, як вона пішла з життя.
Я накинула основний план проведення ремонтних робіт і показала його Павлові. Він навіть не поглянув на мої пропозиції, лише заявив:
– Ми не витрачатимемо сімейний бюджет на порятунок цієї розвалюхи, краще продамо і купимо собі розкішну двокімнатну квартиру з готовим ремонтом.
Я навіть не здивувалася, бо віднедавна добре знала, що мій чоловік ласий до всього готового, що йому дістається без зайвих зусиль.
Як після таких ганебних вчинків довіряти людині? Не знаю, тому й подала на розлучення. Переїду з донечкою до квартири дідуся і потроху робитиму ремонт власними силами.
Спершу шкодувала, що ми з Павлом зруйнували сім’ю через таку дрібницю, але потім дізналася, що не минуло місяця з часу нашого розлучення, як він уже зустрічається з дівчиною, яку для нього підібрала його матуся.
Як я раніше не зрозуміла, з ким живу? Але краще пізно, ніж ніколи. Впевнена, що мені ще вдасться зустріти справжнього, самостійного і незалежного чоловіка.
Чи правильно вчинила головна героїня історії?
