Я саме наводила в спальні порядок, коли до нас завітала свекруха. В руках вона мала пакет з гостинцями. Діти почали тягнутися за солодощами і раптом я почула:
– Віддай! Це не тобі, а Устиму!
Після цього у Тимофійка полилися сльози. Мені довго довелося його заспокоювати. Вчинок свекрухи мене обурив, тому я виставила її за двері.
У мене двоє синів. Старшому – сім, а молодшому – п’ять. Обох я однаково сильно люблю.
Після народження першого онука батьки мого чоловіка були настільки раді, що буквально плакали від щастя. Бабуся навіть вийшла на пенсію раніше, ніж планувалося, щоб якомога більше часу проводити з дитиною.
З того часу вона кожного дня приїжджала до нас і бавила малюка. Мені ж доводилося виконувати усі інші хатні справи і готувати їсти не лише собі та дитині, але й свекрусі.
Тоді я вирішила, що можу сміливо народжувати другого. Як не крути, але мінімальна допомога у мене була.
На появу молодшого сина також чекали з нетерпінням. Проте після повернення з полового, на мене чекало розчарування. Бабуся, побачивши другого онука, невдоволено сказала:
– І в кого він вдався? Незрозуміло. Зовсім не схожий на нашу сім’ю. От Устимчик – татова копія.
– Він вдався у моїх родичів. Мати показувала мені фотографії дідуся, на яких в них одне лице, – обурено зауважила я.
– Тоді нехай свати і няньчаться з ним!
Якби ж зробити це було так просто, як сказати. Мої батьки живуть в Чернігові, а ми проживаємо в столиці. Часто їздити і бачитися ніяк не виходить.
Я спробувала стримати усі свої емоції і пошукати в цій ситуації плюси. Зрештою, бабуся буде няньчитися з Устимом, а для Тимофійчика у мене все одно залишиться більше часу.
Зараз я шкодую, що тоді не наважилася сказати свекрусі все, що про неї думаю. Звичайно, мені було б не легко з двома дітьми справлятися самостійно, але я б впоралася.
Якщо постаратися, то можна знайти час і на виховання, і на готування, і на прибирання. Тим паче у моїй ситуації неабиякою допомогою був чоловік. Поповнення запасів в холодильнику завжди було на ньому. Та час назад не повернеш.
– Устимчику, радість моя, привіт! Скучив за мною? Бо я за тобою дуже! – кричить свекруха, як тільки бачить онука. – Привіт, Тимофійку, – кидає вона в сторону молодшого.
Усе можна було пробачити, але закривати очі на те, що я побачила – неможливо.
Свекруха прийшла в гості, дістала з сумки цукерки і поставила на стіл. Тимофій потягнувся за солодощами, а бабуся забрала їх і переставила на полицю вище.
– Облиш! Це для Устима, а не для тебе!
За те, що я її прогнала жінка поскаржилася своєму синові. Чоловік образився на мене. Я навіть думаю, що нам з дітьми варто повернутися в Чернігів до батьків. Щоправда, Устима просто так зі мною не відпустять. Та чи варто за нього боротися?
А як би ви вчинили на місці жінки, яка опинилася в такій ситуації?
