Господи, допоможи!
Історія від однієї моєї доброї знайомої. Це був пізній зимовий вечір. Чоловік пішов працювати в нічну зміну, а ми з Сашею, нашим, дворічним на той момент, сином залишилися вдома вдвох. Пам’ятаю, всі намагалася укласти малюка спати, але він опирався. Втомившись від умовлянь, я вирішила дати йому ще трохи часу на гру, сама ж відлучилася з кімнати на кухню. Зовсім ненадовго – чаю заварити.
Я не встигла навіть дістати чашку з кухонної шафки, коли почула за стіною плач сина.
Негайно ж забувши про свою спрагу, я кинулася в дитячу. Саша стояв посеред кімнати і ревів, перебиваючи плач гучним кашлем.
– Що … де … де болить? – я впала на коліна перед сином, намагаючись визначити, що ж його турбує. – Сашко, милий, ну що?
Син продовжував ридати, кашель його посилювався. І тут мене осінило: мабуть, мій малюк щось проковтнув! Я спробувала розтиснути йому рот, але куди там – Саша міцно стискав щелепу і починав плакати ще голосніше …
Не пам’ятаю, скільки саме пройшло часу. На мої прохання і спроби лаятися син реагував криком, і навідріз відмовлявся відкривати рот. Звичайно, якби я була більш досвідченою, напевно знайшла б вихід, але тоді просто розгубилася. Мені ж було всього двадцять років, сама – вчорашня дитина.
А малюк тим часом уже почав задихатися. Зрозумівши, що час йде, я кинулася до телефону і похололими пальцями набрала заповітне 103. Але що це? У трубці була тиша. Ні довгих гудків, ні коротких – просто тиша, яка в ту секунду здалася мені найстрашнішою на світі. Скинувши виклик, я спробувала ще раз, ще, ще … Але телефон мовчав, ніби-то помер.
Мобільні в той час ще були розкішшю, яку ми, молода сім’я з вельми скромним достатком, ніяк не могли собі дозволити.
Не знаючи, що ще зробити, я притиснула Сашка, який хрипів, до себе і сама завила в голос. В голові звучало лише тільки одне – «Господи, допоможи!». Не можу сказати, що колись зараховувала себе до атеїстів, і навіть була хрещеною, але на свій сором була в церкві лише один раз, в глибокому дитинстві, з бабусею, і не знала жодної молитви … А тут я раптом почала розмовляти з Богом. Як вміла, звичайними словами, немов би з людиною, що знаходиться в кімнаті поруч зі мною. Просила я Його про одне – допомогти моєму синочкові.
І тут … пролунав дзвінок у двері! Всією душею сподіваючись, що це повернувся чоловік, я помчала до дверей. Але за ними замість мого коханого чоловіка виявився зовсім незнайомий чоловік років тридцяти п’яти.
– Доброго … – він, мабуть, хотів привітати мене, але, побачивши мої червоні заплакані очі, запитав. – Що з вами, дівчино?
Не знаю чому, але я прямо на порозі, навіть не запросивши несподіваного гостя увійти, почала розповідати, що сталося з моїм сином. Він слухав хвилину, не більше. Потім акуратно відсунув мене в сторону і, скинувши в передпокої черевики, швидко пройшов до кімнати.
Я круглими очима дивилася на чоловіка і не розуміла, що відбувається. Зате він, здається, прекрасно знав, що робить. Підійшов до сина і, присівши перед ним навпочіпки, якимось дивом за секунди заспокоїв його. А ще через кілька миттєвостей Сашко припинив кашляти, а незнайомець повернувся до мене, простягаючи на долоні щось кругле і чорне:
– Бусинка.
Ну, звичайно ж! Зовсім недавно, збираючись в гості, я невипадково порвала нитку своїх улюблених бус.
Мені здавалося, що я зібрала тоді всі запчастини, але, як з’ясувалося, ні. Одну з намистин все-таки знайшов мій малюк …
Ви запитаєте, що ж сталося з тим чоловіком? Він розтанув у повітрі? Або вилетів у вікно? А може, перетворився в невідому тваринку і втік під шафу? На жаль, я вас розчарую. Олексій виявився цілком звичайною, земною людиною, лікарем дитячої швидкої допомоги. Того вечора він їхав з роботи, і його машина, начебто не подавала ніяких приводів для занепокоєння, заглохла якраз поруч із нашим під’їздом. Втомився боротися з упертою залізякою, він, як і я не маючи стільникового, не придумав нічого кращого, ніж зайти в першу-ліпшу квартиру і зателефонувати звідти другові автомеханіку. Домофони тоді ще були не в ходу, тому в під’їзд він потрапив безперешкодно. Ну, а оскільки наші двері перебували на першому поверсі прямо навпроти сходів, вибір його впав саме на них …
Так, до речі, зателефонувати Олексію в той вечір так і не вдалося. Стаціонарні телефони не працювали ні у мене, ні у сусідів. Як з’ясувалося пізніше, сталася якась аварія на лінії. Але зате, коли наш гість, попивши чаю, на який я насилу його вмовила, повернувся у двір до свого автомобіля, той … без проблем завівся з першого разу!
Така ось історія. Можна називати те, що трапилося як завгодно: щасливим збігом, або допомогою Господа. Знаю одне – в церкву моя знайома тепер ходить регулярно і не забуває ставити свічки за здоров’я раба Божого Олексія.
Вам відомі історії з такими щасливими збігами обставин?
