Здається, що я ніколи не забуду той день. Коли мені було 19 років, життя перевернулося з ніг на голову. Вечірня прогулянка, яскраве світло від фар та нестерпний біль у ногах. Не пам’ятаю, як я опинилася у лікарні. Немов все було в тумані, але досі я засинаю та прокидаюся з фразою, яку почула у лікарні – вона більше не зможе ходити.
Тоді випав дощ і я просила батька не їхати так швидко. Однак, він не слухав мене та переконував, що я дарма панікую.
Моя мама померла, коли мені було тільки 12 років. Її дух та здоров’я перемогла жахлива хвороба – рак. Тато не допомагав у лікарні та вдома. Я бачила, як їй важко та боляче від образливих слів чоловіка. Він навіть не плакав на похороні.
Ми не жили багато, але у нас був дах над головою. Коли мені виповнилося 14 років і я тільки закінчила 8 клас, тато влаштував мене на роботу на ціле літо. В той час, як мої однокласники весело проводили час та насолоджувалися теплими днями, я роздавала листівки й мила посуд у кафе…
Пам’ятаю, як батько зайшов у палату. Нічого не говорив, здавалося, що його мало хвилює ця проблема.
– Пане, у вашої доньки серйозно пошкоджений хребет. Шанси, що вона буде знову ходити майже нульові. – сказав лікар та показав рентген.
– Це не мої проблеми. Тоді було слизько і я не міг добре керувати машиною. Ви знаєте, що моїй доньці вже є 18 років. Нехай самостійно подбає про себе у лікарні. – холодно відповів тато і пішов геть.
Після цього він жодного разу не провідав мене. Добре, що були невеликі заощадження та вистачило на ліки. Згодом, мене перевели до спеціального реабілітаційного центра в іншому місті. Там я провела майже 6 років.
Батько жодного разу не зателефонував до мене. Його не цікавив мій стан та самопочуття. Він навіть не почувався винним за те, що зробив свою єдину доньку інвалідом до кінця життя! Про такі речі, як гроші чи звичайне привітання з днем народження й годі казати.
У центрі я знайшла багато чудових друзів, які мене завжди підтримували та допомагали. У них також були проблеми зі здоров’ям, тому ми вважали, що наша дружба не випадкова і називали себе товаришами по нещастю. Одного дня я зустріла Анну – лікарка, яка влаштувалася на роботу у наш центр.
Ми з нею часто гуляли, розповідали кумедні ситуації з життя та дивилися улюблені фільми. Вона стала мені настільки близькою, немов рідна мати! Щодня приходила до мене та приносила різноманітні солодощі та фрукти, грала у настільні ігри й головне – допомагала стати на ноги. Через рік я вже могла повільним кроком пройтися від ліжка до дверей!
Я не полишала надії, що зможу знову ходити, як раніше! Щодня тренувалася та виконувала різні вправи. Ходити знову самостійно – це моя мрія та мета. Але я боялася покидати стіни цього центру, адже не було рідної домівки. Однак, пані Анна запропонувала переїхати до неї жити. Вона давно вже підготувала кімнату для мене, боялася, що ми більше ніколи не побачимося. Звісно, що я не могла відмовити жінці й вже наступного дня ми жили разом. Декілька років тому вона втратила донечку в автокатастрофі.Тому я стала для неї немов другою дитиною.
Нещодавно Анна розповіла, що триває набір групи дорослих, які за певних обставин не могли закінчити навчання у вищому закладі. Однак, я не могла дозволити собі таке дороге задоволення, адже ці курси були платними та коштували майже 20 тисяч гривень у рік.
– Катю, послухай мене, будь ласка. Я хочу, щоб ти далі продовжила своє навчання та стала чудовим спеціалістом. Не хвилюйся, я тобі буду допомагати.
– Дякую, мамо… – тремтячим голосом відповіла я.
Вперше я назвала її не на ім’я. Побачила, як по її щоці пробігла сльоза. Вона мене міцно обняла і довго не хотіла відпускати.
Знову завдяки її вірі я змогла закінчити університет, адже до аварії я навчалася у медичному коледжі. Старанно виконувала всі завдання та мала хороший авторитет у викладачів. Згодом, з відзнакою та червоним дипломом стояла на порозі навчального закладу. Одразу знайшла хорошу роботу з високою зарплатою. А через декілька місяців мені запропонували посаду головного лікаря у реабілітаційному відділенні.
Одного дня до нас прийшов старий чоловік у брудному одязі. Просив допомогти, адже у нього було хворе серце. Коли я підійшла ближче, то не могла повірити власним очам. Це був мій батько!
– Катю, це ти? Донечко моя, я так довго тебе шукав! – почав кричати чоловік та намагався мене обійняти, однак я відступила декілька кроків назад.
– Що ти тут робиш?
– Будь ласка, вибач мені, я був таким дурнем! мені так соромно за свій огидний вчинок!
Він ледь стояв на ногах. Різкий запах алкоголю та сигарет, жовтий відтінок шкіри обличчя та тремор рук – у нього явно проблеми зі здоров’ям.
– А я втратив наш будинок та машину. Тепер живу надворі, як безпритульний. Доню, допоможи мені, будь ласка. Я ж твій рідний батько!
– Рідний батько нізащо б у світі не покинув свою доньку у лікарні. Ти зламав мені життя! Я не хочу тебе бачити. Охороно, виведіть цього чоловіка геть!
Мені було все одно на перешіптування пацієнтів та колег. Згодом розповіла про таку неочікувану зустріч Анні.
– Мені не соромно за такий вчинок, чесно.
– Це твоє рішення. У тебе нема рідного батька, але сподіваюся, що я змогла хоча б чимось допомогти тобі.
– Анно, ти стала для мене рідною матір’ю. Дякую тобі за таке щастя!
Ми обійнялися. Рідний батько зробив мене калікою та покинув, а незнайома жінка допомогла мені подолати це горе. Все одно, що про мене будуть думати люди, адже я вважаю, що вчинила правильно.
Чи погоджуєтеся ви зі словами дівчини? Можливо, батько заслужив на другий шанс?
