Я давно планувала переїхати до іншої країни. Напевне, мріяла про це ще із самого дитинства. Але вже тоді усвідомлювала, що для цього потрібно важко працювати, бо грошей на такі “хочу” піде чимало. Готова була навіть піти на роботу, яку ніколи не полюбила б. Тож з ранніх років у мене в планах було: заробити гроші, відкрити бізнес і відкласти на подорож. А тоді й про улюблену справу на решту життя можна було б подумати.
Втілювати заплановане у життя у мене, до речі, виходило непогано. Я почала шукати себе у вебдизайні. Згодом відкрила власну студію. Тоді довелося займатися організаційними питаннями: оформляла документи, шукала персонал, налагоджувала зв’язки. Усе пішло, як по маслу.
Коли нарешті заробила трохи грошей, то почала планувати переїзд до Іспанії. Цієї щасливої миті я чекала від самого дитинства.
Але після переїзду так і не отримала блаженного полегшення. Довелося ще більше працювати. Попередня ціль була досягнута, тож можна було і нову поставити. Тепер я хотіла приносити користь людям. Щоб втілити це в життя потрібно було мати достатньо грошей, знайомств та визнання.
Доклала чималих зусиль і в мене все вийшло.
Через деякий час про мене та мою справу почали писати в газетах, журналах та на різноманітних сайтах. Я навіть давала інтерв’ю якомусь відомому виданню.
Так я стала відомою. Моя друга мрія також здійснилася. До мене нарешті тягнулися люди, а я могла дати їм щось навзаєм.
У хорошому бізнесі, до речі, не слід забувати й про тих, на кому все тримається. Про підлеглих. Тому всі довкола знали, що я гарантувала хороші умови праці для своїх співробітників.
Після того, як звістки про мої досягнення сягнули і маленького містечка, у якому я народилася, до мене почали надзвонювати знайомі. Усі вони сильно бідкалися та нарікали на важке життя. Прихований сенс цих розмов був зрозумілим. Я добра людина. Мені ніколи не було шкода грошей. Втім, я пам’ятала, наскільки ледачими та хамовитими були всі ті люди. До того ж у них є власні амбіції, мрії та, зрештою, можливості, щоб досягти таких же висот. Тому допомагати їм я не збиралася.
Далі з’явилися ті, кого звуть сьомою водою на киселі. Йдеться про родичів, яких я бачила від сили раз на два-три роки. Вони ніколи навіть не згадували про мій День народження. А тут раптом з’явилися. Усі, як один, запитували, чи не хочу я взяти їх до себе. Аргументували все тим, що ми рідня. Одна кров. А своїм допомагати треба.
Я відмовила.
Через що вже дуже скоро зі мною перестали спілкуватися. А далі моїм містечком розповзлися чутки про те, яка я горда, жадна та егоїстична. Так мені мстили ображені родичі.
Однак я не бачу в цьому нічого поганого. Я не була зобов’язана тягнути їх на власному горбі, який заробила через важку працю. Я всього досягла сама. На це пішло чимало праці, часу, сил та нервів.
Якщо вони прагнули того ж, то повинні були віддати рівноцінну жертву. А не надіятися, що щедра родичка роздасть усі свої статки.
Зараз я не спілкуюся майже ні з ким зі свого минулого. Просто живу своїм життям, ставлю перед собою нові цілі і докладаю чималих зусиль, щоб їх досягнути.
Того ж, власне, бажаю і своїм родичам, бо ж нічого даром не дається.
Чи не вважаєте Ви, що, розбагатівши, героїня і справді стала надто зарозумілою?
Чи слід їй допомагати своїм рідним? Або ж краще залишити все, як є?
