Родина у нас дуже велика. Маю чимало рідні з боку мами і зі сторони батька. Колись гостювали одне в одного часто. А зараз трохи втратили зв’язок. Трапилося це десь після смерті моїх батьків.
Є й така сьома вода на киселі, що я таких ніколи в житті й не бачила. Тільки чула, що десь там була тітка мого троюрідного брата і колись вона передавала мені вітання. Деяких рідних бачила, але була тоді ще зовсім малечею. Зараз їх уже й не пригадаю.
А більшості навіть не знаю. Ми не спілкуємося зараз взагалі.
Про таких людей сьогодні й поговоримо.
Кілька днів тому мені подзвонили. На незнайомі номери я відповідаю рідко. Дуже рідко. У такому випадку незнайомці здаються вже після другого разу.
Того ж разу мені трапився хтось аж надто наполегливий. Було щось під два десятки дзвінків.
Ледь не щогодини. Коли побачили, що той номер я ігнорую, то почали телефонувати з інших. Також невідомих мені.
– Оце комусь не сидиться!- злилася я тоді.
Ігнорувала всіх до самого вечора.
А потім мене так боліла голова, що я не витримала. Відповіла.
З того боку заговорила якась жіночка.
– Марино, привіт. Це тітка Світлана. Ти мене вже й не пам’ятаєш. Я троюрідна сестра твого тата. Ясна річ, що цієї жінки я не знала. Та й звідки мені її знати, якщо ми ніколи не перетиналися.
Але вихованість ніхто не скасовував. Знаю, кумедно говорити про неї після цілого дня ігнору. Але все ж. Я привіталася і відповіла, що не пам’ятаю ніяких татових сестер. Тим більше її. Жінка тільки розсміялася.
– Це нормально. Як у тебе життя? Як справи? Як син?
– Усе добре. Жива і здорова. І в мене доня, а не син.
Відповідати я старалася швидко та лаконічно. Хотіла нарешті вимкнути телефоні далі займатися власними справами.
Але такої удачі годі було й чекати. Тітка Світлана дещо в мене попросила. Хоча ні, скоріш запропонувала.
– Маю до тебе проханняко. У мене онук цьогоріч вступає до ВИШу. Це десь неподалік від тебе. Може він пожити трохи в тебе?
– А гуртожиток? Тут не неподалік є один.
– Ні, там якісь непорозуміння. А в серпні йому вже потрібно бути на місці. То ми домовилися? Якщо треба буде, то ми якось віддячимо.
Мені така ідея зовсім не подобалася. Потім подумала. Людяність у мені прокинулася. Думаю, ну нехай. Поживе трохи, а том з’їде кудись.
А далі мене як перемкнуло…
– Ні, тітко… Не можна. Немає у нас місця.
– Як немає? У тебе ж трикімнатна квартира. То однієї кімнатчини не знайдете?
Мені раптом стало цікаво, звідки ця жінка знає про мене стільки.
– Ну є одна вільна кімната. Але я живу не сама. У мене доня. У нас в кожної своя кімната. А вільна тільки вітальня. Хіба я там поселю хлопча?
– Ну а дочка не може перекочувати до залу? Тоді й для мого онука кімната знайдеться.
– Ні, так не буде. Чому моя донька мая жити в дискомфорті у власному ж домі? У нас, до речі, родичів багато. Подзвоніть ще комусь.Так що…У мене жити не можна. Орендуйте онукові квартиру або кімнату. У вас ще є час до початку навчання. У мене все. Зрозумійте правильно, у мене власна сім’я. До побачення.
Подібне нахабство мене дуже здивувало. Як це так? Чому я комусь щось повинна? Я ніколи в житті не бачила ні тієї тітки, ні її онука. Можна сказати, що ми майже чужі люди. То чому я повинна селити когось із них у себе?
Але це ще не був кінець.
Через кілька годин мені подзвонила вже інша родичка. Цю я точно знала.
– Мені тут Світлана дзвонила. Ти маєш її знати. Ти відмовилася їй допомогти? У неї ж онук вступає. Нікого в місті не знають. А ти могла б зарадити. Ми такого від тебе не очікували. Ти ж чемна дівчинка, Марино. Тобі жаль чи що? Пожив би кілька місяців, а там квартиру підшукали б нову для нього. А ти так вирішила…
Я не витримала.
– Не знаю я ніяких Світлан. У мене своя сім’я. Розбирайтеся самі. Я вірю, ви щось придумаєте. Онук без даху над головою не залишиться. І можете ображатися, скільки хочете. До себе візьміть. Хай у вас живе. І не треба мені більше дзвонити. Я нормально відмовила, а ви продовжуєте нав’язуватися ще й винною мене в чомусь робите. Це занадто. Я своє слово сказала і ніяких претензій у свій бік я чути більше не хочу.
Чи вчинила Марина правильно?
Можливо їй не слід було так різко реагувати на прохання родичів?
А що на її місці зробили б Ви?
