Родичі його «поховали», а він, важкопоранений, три місяці переховувався на окупованій території.
Уродженець села Соколівка Ярмолинецького району, що на Хмельниччині, старший лейтенант Дмитро Чавалах прийняв важкий бій із рашистами та ціною власного поранення допоміг вийти з оточення бойовим побратимам. А потім ще впродовж трьох місяців (!) офіцер заліковував рани, переховуючись на окупованій рашистами території.
Так, він багато чого пережив у свої 27 років та одним із перших, після широкомасштабного вторгнення росії на територію України, отримав звання Герой України! Прізвище Дмитра вже вписано золотими літерами в історію нашої держави, а історія його власного військового шляху розпочалася на Хмельниччині, і сталося це якоюсь мірою випадково.
Військовий шлях Дмитра
— Якби мені хтось до 11-го класу сказав, що я стану військовим, ніколи б не повірив. А тут якраз за кілька місяців до шкільного випускного нас викликали до військкомату для проходження медичної комісії на придатність до служби. Зібрав нас у себе в кабінеті військовий комісар і каже: «Хлопці, є можливість вступити до Військового коледжу сержантського складу в Кам’янці-Подільському. Навчатися 2,5 року, будете на повному державному забезпеченні, отримаєте інженерну спеціальність. Одним словом, подумайте», — згадує Дмитро.
Після вдалого складання іспитів, влітку 2011 року Дмитро Чавалах разом зі своїми однокласниками опинився у Військовому коледжі.
— Відверто кажучи, на той час це був дуже непоганий варіант для мене. Нас із братом виховувала мати самотужки, працюючи санітаркою в лікарні. Батько помер, коли мені виповнилося три рочки. Брат Петро навчався в аграрно-технічному університеті на платній формі навчання. Якби ще я вступив до вишу за контрактом, матері було б дуже важко оплачувати навчання обох синів.
Випускні іспити складав Дмитро вже у Львові, на базі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
А в березні 2014-го молодший сержант Чавалах прибув на Одещину, до Білгород-Дністровського, де розпочав службу на посаді старшого техніка понтонної роти понтонно-мостового полку.
А в червні того ж 2014-го від полку розпочали готувати першу ротацію до району АТО — у Маріуполь. Дмитро був серед перших, хто виявив бажання захищати суверенітет та територіальну цілісність держави на Сході України. З подібним проханням він навіть подав відповідний рапорт на ім’я командування частини, але рапорт не задовольнили.
— Тобі ж тільки 19 виповнилось, а там війна… Зарано ще, досвіду необхідно набути, — відповів тоді комбат.
А Діма все не вгамовувався, дізнався, що на Чернігівщині формується новий інженерно-технічний батальйон. І вранці разом з друзями хлопець відніс рапорт з проханням про переведення на нове місце служби до Ніжина.
Командир відмовляти хлопцям не став. Ось так на початку вересня 2014 року і опинився Дмитро спочатку в Ніжині, а невдовзі і в АТО.
Перший бойовий досвід
На початку листопада особовий склад батальйону вже прибув на Луганщину, до Новоайдара.
Його було визначено як місце базування батальйону. А загалом засиджуватися там інженерам не доводилось. Щомісяця десь тиждень-півтора вони проводили на передку. То був важкий 2014 рік.
Групами за призначенням вирушали на першу лінію оборони, де облаштовували окопи, обладнували бліндажі, траншеї, ходи сполучення, укриття, створювали хибні позиції, забезпечували передові підрозділи піхоти світлом, водою та проводили маскування, мінування й розмінування місцевості.
За словами старшого лейтенанта Чалаваха, ворог полював за переміщенням інженерної техніки батальйону. Гатив по військових із артилерії, і майже за рік перебування в районі АТО інженери, на превеликий жаль, не дорахувались у своїх лавах чотирьох загиблих товаришів по службі…
Кар’єрний ріст на фронті
Сам же Дмитро повернувся з Луганщини за вісім місяців від початку відрядження. Перебуваючи на передку, там він познайомився з багатьма хлопцями з піхоти. А згодом якось замислився: чи не піти йому самому навчатися далі на офіцера?
Влітку 2015-го сержант Чавалах став курсантом.
— Три-чотири місяці опановуємо теорію в класах та відпрацьовуємо практику на тренажерах, а потім на місяць-півтора — на полігон, у поля! — зазначає Дмитро.
Будучи курсантом, він перевірив свою влучність під час ведення вогню майже зі всього арсеналу, що був на озброєнні військового вишу, а особливо майбутньому офіцеру запам’ятались заняття з будови бронетанкової техніки, вогневої підготовки та тактики. Вони навчали курсантів азбуці життя: виживати та перемагати на війні!
Перші офіцерські завдання
Влітку 2019 року Дмитро вдруге вийшов зі стін львівського військового вишу з офіцерськими погонами на плечах. За рейтингом навчання він мав право в подальшому сам обрати собі місце подальшої служби. І вибір молодого лейтенанта був зроблений на користь 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» із місцем дислокації в Подільську, що на Одещині.
— Чого саме цю частину обрав? Чув про неї багато добрих відгуків. Про те, як хоробро вони билися з ворогом ще у 2014 році, на початку російської агресії на територію України. Та й з деякими хлопцями з цього батальйону мав знайомство.
Десь за півтора місяця він у складі батальйону вже був у районі ООС, на Світлодарській дузі, де доводилось потрапляти під обстріли з мінометів, великокаліберних кулеметів та гранатометів, протидіяти ворогові та набувати необхідного бойового досвіду.
За дев’ять місяців, коли вже наближалася до завершення ротація, комбат вирішив підвищити Дмитра на посаді, виставивши умову: «Якщо впораєшся з виведенням роти — станеш її командиром»!
Молодий лейтенант не підвів, виправдав сподівання комбата та після повернення до Подільська цілком заслужено отримав посаду командира 1-ї мотопіхотної роти.
«Іду на прорив»
Від початку лютого 2022-го батальйон, у якому служив Дмитро, зустрів кривавий світанок 24 лютого, коли почались вибухи від ракетно-бомбових ударів.
За словами офіцера, на початку потужних обстрілів він, як й інші військові бригади, навіть не сприйняли їх так, як мали би це зробити. Гадали, що це якась провокація з боку рашистів з метою відтягнути наші Сили оборони з району ООС. Але коли повідомили, що росіяни на бойовій техніці прорвалися з боку Криму та рухаються на Херсонщину, стало зрозумілим, що буде бій.
Командний склад бригади добре усвідомлював, що прорвавши адміністративний кордон Криму з Україною, окупанти в бік Херсона мають лише один шлях — через міст, що розташований на відстані десь 50 км від Чаплинки. Якби наші військові випередили росіян та встигнули закріпитися на цьому мосту, їх можна було б зупинити на далеких рубежах від обласного центру. І саме з цією метою тоді було вирішено висуватися в цьому напрямку роті старшого лейтенанта Чавалаха.
Отримали наказ рухатися в бік Антонівського моста, який з’єднує Херсон з лівобережжям, та закріпитися саме там.
Як виявилось, на той час противник вже встигнув висадити з гелікоптерів на мосту свій десант. Вихід з оточення був один — іти на прорив!
– Я лише про одне хвилювався в цю мить: невже ми не вийдемо з оточення та в перший же день війни опинимося в полоні? Навіть образливо якось. Потім думаю: “Ні! Прорвемось та ще повоюємо!».
Потроху-потроху і наша колона підійшла до визначеного об’єкта та почала продавлювати міст. Але вже на початку мосту рота Чавалаха зазнала втрат — від підступної ворожої кулі загинув бойовий товариш.
— Загалом основний удар противника прийняли на себе танкісти. По них ворог, зокрема, гатив із протитанкових керованих ракет, якими було знищено наш танк. А коли йшли на прорив вже ми, їхній запас вичерпався, — розповів Дмитро.
— Я знепритомнів, коли до визначеної позиції залишалось близько 50 метрів. По нас почали працювати снайпери. За швидкістю стрільби, здається, що їх було троє. По одному з них, який ховався за газовим щитом біля заправки, ми відпрацювали, і він затих. А ось двох так і не виявили. Я особливо не пам’ятаю, як дістав поранення. Все було швидко та, як кажуть, на адреналіні. Як згодом виявилось, куля пройшла на виліт нижче пупка десь на 10 см та влучила майже в пах. Були поранені ще четверо моїх побратимів, а один із них, на превеликий жаль, загинув. Але головне, що наша бригада все ж прорвалася з оточення. Нехай вже без мене, але мої хлопці своє завдання виконали.
В окупації під носом у ворога
Самого Героя швидко евакуювали. Під’їхала наша БМП, з метою маскування закидали визначений периметр димовими шашками, що дало змогу своєчасно винести піхотинців з-під ворожого вогню. А невдовзі їх вже передали тероборонцям, які доставили поранених до лікарень.
Того ж дня, 24 лютого, йому було проведено складну хірургічну операцію.
Дякуючи Богові та українським лікарям, вранці 26 лютого офіцер прийшов до тями. Одразу зателефонував матері та побратимам, сказав, що живий! А за кілька днів виявилось, що до населеного пункту, де він перебував, увійшли росіяни.
Після виписки Дмитра прихистив в себе мужній чоловік, ім’я якого з очевидних причин приховано, який із ризиком для власного життя впродовж майже трьох місяців переховував Героя в себе в квартирі. За той прорив на Антонівському мосту, відповідно до Указу Президента України старшому лейтенанту Дмитру Петровичу Чавалаху було присвоєне звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Свою високу та заслужену нагороду Дмитро ще не отримав. А дізнався про неї від медичної сестрички. Вона щаслива забігла до палати із сенсорним телефоном та увімкнула йому трансляцію, де про це оголошував Президент України. За кілька годин після цього до нього з привітанням зателефонувала розчулена мама: «Як ти там, синку?». І він, приховуючи істинну правду про свій стан, відповів: «Дякую, мамо, не хвилюйся, все гаразд, я у своїх, на нашій підконтрольній території».
— Під’їде, бувало, машина з окупантами до будинку. Подивишся у вікно, насторожишся. Подивлюсь на Олексія, бачу, і він хвилюється. Все розумію — в нього сім’я: дружина, діти. І не так за себе, як за них переживаєш. На вулицю ні ногою. Люди навколо перелякані. Побачать незнайомого й мало що… Але добре, що все скінчилося вдало. У травні за всіма правилами конспірації мене вивезли на Одещину. А невдовзі після мого від’їзду окупанти все ж таки навідалися з перевіркою в будинок мого рятівника, — ділиться спогадами старший лейтенант Чавалах.
Нині Герой України перебуває в одному із санаторно-лікувальних закладів, де проходить курс реабілітації та медичну комісію на подальшу придатність до служби. Його навіть родичі вже одного разу «поховали». Дивилися вони вечірнє звернення Президента та помилково почули, що Дмитрові присвоїли звання Героя України посмертно. Увесь вечір люди проплакали й лише вранці наважились зателефонувати та висловити співчуття його матері Антонині Іванівні. А у відповідь почули: «Та ви що? Живий він, я тільки-но з ним телефоном розмовляла».
Дмитро й досі кульгає, але рветься на службу за нашу Україну! А ми лише можемо ним захоплюватися, безупинно дякувати і молитися, аби з нашим героєм все було добре!
Джерело: https://galas.te.ua/
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
