Приблизно десять років тому ми з дружиною поїхали в Париж. Там на нас чекали романтичні прогулянки, смачна їжа та багато цікавих місць.
Спочатку ми обійшли все поблизу нашого готелю, наробили багато фотографій, а потім вирішила поїхати в центр. Для цього нам потрібно було скористатися громадським транспортом. Спустилися в метро, але не могли купити білет, бо інструкції в спеціальному автоматі були виключно французькою мовою. Я довго намагався розібратися, але нічого не виходило. Дійшло до того, що я був готовий все кинути і піти пішки, але доля внесла свої корективи.
За спиною я почув рідну українську мову. Реакція була миттєвою.
Позаду молода пара спускалася в метрополітен. Вони жваво щось обговорювали.
– Здоров, друже! – звернувся я. – Звідки ти родом?
– Я зі Львова, – здивовано відповів незнайомець. – А ти?
– А я з Києва, – радісно відповів я і кинувся йому в обійми. – Розповідайте, як ви тут опинилися?
– Ну я тут вчуся, а моя дівчина Леся приїхала в гості, – відповів хлопець.
– Зрозуміло, а ми теж з дружиною вирішили відвідати Париж. – відказав я. – Можливо, ти допоможеш мені розібратися з цим автоматом?
Земляк швидко пояснив мені, як купити квитки. На прощання ми обійнялися і обмінялися традиційними словами:
– Слава Україні!
– Героям Слава!
Мова – це засіб єднання, який робить нас однією родиною. Закордоном лише так можна побачити й ідентифікувати свою людину. Ні російська, ні китайська, ні англійська не викликають подібних емоцій.
А ви згідні з думкою чоловіка?
