Роман піддався вимогам батьків, котрі твердо доводили: «Мало тобі наших дівчат, чужу подавай!»

Маленька Наталочка бігала по подвір’ю і ніхто не міг дати собі із нею ради. Дідусь просив допомагати з побілкою.

— Колись сам порався, а тепер ти мені допомагаєш!

— Ой, діду, в тебе тут ціла колекція! Оце «Антонівка», правда ж?

— Правильно, «Антонівка» — спогад юності!

— Спогад юності? То тут коханням пахне?

Наталочка хитро усміхалась, а пан Роман вдавав, що не чує. Взяв щітку й обережно почав виводити лінії на стовбурі дерева.

Колись, за часів його армії, його роту відправили збирати яблука на Хмельниччину. То місце здавалось хлопцям справжнісіньким раєм. Сонце, щедрі яблуні, плоди, безмежні сади, а по підборіддю тече яблуневий сік. Яка ж там була краса! Тоді він зрозумів, що на старості йому потрібні яблуні. У Романа був друг Андрій, то той так закохався в ті яблуні, що й одружився в тому селищі. Шкода, контакти втратили.

— Аааа, друг, кажеш? Дідусю, ну то знайди його!

Дідусь насміхався:

— «Знайди його, знайди його»! Де його шукати? В «Чекай мене» писати?

— Ну ти й смішний, діду! Пам’ятаєш назву того селища яблуневого? А ноутбук нащо? Ім’я і прізвище знаєш? Ну то знайдемо ми його!

— А ноутбук звідки? Бабуся передала?

— Майже… Джузеппе купив мені. Тепер з бабусею спілкуємося по вебкамері!

— Джузеппе! Так-так!… — пан Роман похнюпився.

— Дідусю, не ревнуй, ти – все одно в мене найкращий!

Ввечері дідусь з онучкою взялись за пошуки. Знайшли кілька Остапенків, Натуся їм всім написала те, чого вони хочуть і кого прагнуть знайти. Знайшли онучку друга Андрія і згодом старенькі почули один одного завдяки телефону. Андрій одразу запросив Романа у гості, а той і не думав, відразу погодився. Що привезти зі Львова? Кава й цукерки, що ж іще! Пан Роман зібрався, набрав смаколиків і поїхав.

У поїзді милувався краєвидами під чашку чаю, згадував свою молодість, про яку так і не наважився розказати маленькій Натусі.

Вони справді були найкращими друзями з Андрієм, тож і закохались у двох красивих дівчат, які навідували те господарство під час практики. Хлопці казали, що то якесь чарівне місце, а дівчатка відповідали, що то все яблука. Ніхто й не сперечався. хлопці були невимовно щасливими, коли бігли вночі тихцем на побачення до своїх дівчат. Марічка була дуже замріяною і незайманою, написала Роману поезію навіть. Вона ніколи його не ревнувала, не вимагала від нього нічого і лише любувалась його обличчям. А що він? А він боягуз. Взяв і послухав батьків у сердешних справах: «Мало тобі наших дівчат, чужу подавай!». А згодом вони ще дізнались, що Марічка у сім’ї аж четверта. Тоді якось швидко все закрутили, звідкись взялась біля мене Леся, швидко нас і благословили. Жили вони ні добре, ні погано. Просто жили. Від такого життя Леся поїхала на заробітки, там зустріла свого Джузеппе і живе з ним, в них справжнє кохання. А він з дочкою і внучкою, йому теж добре. Але Марічка ніколи не виходила з його серця й думок.

 І ось Роман приїхав. Назустріч іде чоловік з добрим животиком, який то колишній худий сержант! А його Інна стала ще гарнішою: господиня, хоч куди.

Ми довго говорили, говорили, говорили. І ось вже пізньої ночі Андрій спитав:

— Марічку пам’ятаєш?

— Я її й не забував. Страшно подумати, якої вона думки про мене. Я ж вчинив, як останній…

— Вона дуже довго страждала за тобою, я добре то бачила, ми ж подруги. Але вона намагалась не показувала, бо засміяли б люди. Згодом вийшла заміж, мала сина. Так і жили  все життя, а 2 роки тому її чоловік помер, син одружився і живе в місті. До речі, вона тепер уже не та практикантка, а садівник-селекціонер! — розповіла Інна.

— І добре, що помер! Він їй нічого не дозволяв, навіть в гості до нас не пускав! Постійно ревнував. Всі про це знали, але мовчали. Бо сама Марічка удавала, що щаслива, — втрутився Андрій, — ходімо до неї? Пам’ятаєш, де живе?

— Ти що, Андрію! Ніч темна! — намагалась зупинити Інна чоловіка.

Цілу ніч Роман крутився і ніяк не міг заснути, усе думав. А на світанку ноги повели до тієї хати. Тупцював біля брами, аж тут Марічка вийшла до криниці.

—Марічко, добрий день! Це я, Роман! В гості приїхав…

— Добрий! Роман? Постарів ти, змарнів на виду, не сказав би — не впізнала б!

Здавалось, що то облили його льодом. Роман намагався триматись, казав собі, що він сильний, але не розумів, у чому та його сила буде проявлятись. Миттю впав перед Марічкою на коліна і благав прощення, розповідав про кохання і молив глянути на нього.

— Ти ж моє горе… І моє щастя. Ходи до хати, маю для тебе струдель.

Чи пробачили б ви Роману, будучи на місці Марічки?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

NataM
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector