Дзвінок урвався на півслові — і в тиші кухні зависло: — Мамо вже замовила ресторан. І квартиру їм… купила. Романові.
Я поставила чашку так різко, що ложечка дзенькнула об кераміку, мов хтось ударив по нерву. Данилко в кімнаті стукотів машинкою об підлогу, а я раптом не могла зробити навіть ковток води — в горлі стало тісно, наче хтось там став і не дає пройти.
Остап стояв біля вікна спиною до мене, пальцями м’яв край фіранки. Він не обертався, ніби боявся побачити моє обличчя.
— Скільки йому? — спитала я, хоча знала. — Дев’ятнадцять… — Остап проковтнув це слово і додав тихіше: — Їй вісімнадцять.
Я підсіла ближче до столу, уперлась долонею в холодну стільницю. Хотілося сміятися — тим сміхом, який насправді плач.
— Пам’ятаєш, як твоя мама “раділа”, коли ми одружувались? — сказала я, і сама здивувалась, як рівно прозвучав голос.
Остап повільно повернувся. Очі в нього були втомлені — ті самі очі, з якими він колись стояв у костюмі біля церкви й дивився на дорогу, ніби чекав, що ось-ось з’явиться її постать.
Тоді її не було.
Тоді був теплий день, у мене тремтіли пальці, коли я підправляла фату, і кожні двері авто, що грюкали десь поряд, здавалися знаком: “приїхала”. Але під’їжджали чужі.
Остап і тепер, через роки, пам’ятав це тілом. Він стиснув щелепи й коротко кинув: — Вона казала, що зайнята.
На весілля вона з’явилась під вечір, коли музика вже видихалась, а гості розходились по столах, мов по берегах. Сіла боком, не знімаючи пальто. Погляд — як на холодець, який забули в холодильнику: наче й є, але брати неприємно.
Я піднесла їй келих: — Ольго Ярославівно, давайте… Вона не підняла свого. Тільки кивнула ледь помітно, і погляд пішов повз мене — туди, де стояв Остап. Наче я була лише повітря між ними.
Через місяць дві смужки на тесті з’явилися так різко, що я злякалася й засміялася водночас. Я тоді подумала: “От тепер… тепер вона не зможе не прийняти. Це ж онук. Її кров.”
Остап приніс новину матері сам. Без мене. Я чекала внизу, на лавці біля під’їзду, тримаючи долоню на животі, ще пласкому. Він піднявся на третій поверх і зник. Двері зачинились, і сходи раптом стали дуже довгими.
Він спустився швидко. Надто швидко для “радості”.
— Ну що? — я підвелась.
Остап не дивився в очі. Він просто взяв мене за руку й повів геть.
— Вона… — почав і замовк. — Кажи. — Вона сказала: “Не знаю, чия то дитина”.
Я зупинилася посеред двору так, що люди нас обійшли, як камінь на дорозі. Хотіла щось відповісти — щось гостре, розумне, гідне. Але з мене вирвалось тільки: — Що?..
Остап стискав мої пальці сильніше, ніби боявся, що я зламаюсь прямо тут. А я втиснула плечі, спробувала вдихнути — й не змогла. Повітря було, але в мене ніби не було права на нього.
На хрестини Данилка вона не прийшла. Я все одно накрила стіл так, ніби вона прийде: чиста скатертина, тарілки, салати, навіть маленький букет на підвіконні — бо всередині жило це дурне, вперте “а раптом”. Вона не подзвонила. Не написала. Ні “як дитина”, ні “як ти”. Тільки тиша, яка грюкала гучніше за будь-які слова.
Коли гості розходились, я мила тарілки й чула, як вода б’ється об раковину. І раптом зрозуміла: я мию не посуд — я стираю сліди того, що так хотіла стати “своєю”.
Ми тоді жили в орендованій однушці. Стіни тонкі, сусіди сварились за дверима так, що ми знали їхні біди краще за свої. Ми відкладали на житло — у нас був конверт, у який Остап кладав гроші після кожної підробітки, а я записувала цифри в зошит. Це було схоже на молитву: “ще трошки, ще один місяць, ще одна сума”.
Після пологів зошит лежав на тумбочці, а конверт худнув так швидко, що я боялась на нього дивитися. Візочок. Ліжечко. Пелюшки. Ліки. Підгузки. І кожна покупка звучала в голові одним і тим самим: “це ж потрібно”.
Одного вечора Данилко не спав — крутило животик. Я ходила по кімнаті, притискаючи його до себе, а Остап сидів на краю дивана й дивився на телефон, ніби в ньому була відповідь.
— Я піду до мами, — сказав він нарешті.
Я зупинилась. Дитина в мене на руках тихенько сопіла, а мої ноги ніби приросли до підлоги.
— Скільки? — спитала я. — Десять… — він ковтнув. — Десять тисяч доларів. Позичити. Під розписку, під що завгодно. Ми ж повернемо.
Я не казала “не йди”. Бо якщо не йти — як жити? Але я пам’ятала той двір, ті слова, ту лавку. І відчувала, як у мене всередині все стискається ще до того, як він натисне дзвінок.
Він повернувся через годину. Без пакета. Без “все буде”. Просто з порожніми руками і якимось чужим, обрізаним поглядом.
— Ну? — я вже знала, але сказала.
Остап роззувся повільно, наче кожен рух був зайвим. — Вона сказала: “Ти сам її вибрав — сам і тягни. Мені ваші проблеми не цікаві”.
Він повторив це слово в слово, як диктують адресу для швидкої, і від того було страшніше. Бо так говорять не в гніві. Так говорять, коли людина для тебе вже не людина, а зайва річ.
Я не кричала. Не стукала дверима. Просто вночі, поки Данилко сопів, я складала речі в сумку. Пелюшки. Його маленькі шкарпетки. Документи. Теплий светр для Остапа — і поклала назад. Він не їхав.
— Куди ти? — спитав він, коли я застібала блискавку.
— До мами, — відповіла я. — Бо я не витримаю тут. Я не витримаю, якщо ти ще раз підеш туди.
Остап стояв посеред кімнати, як хлопчик, якого покинули на вокзалі. Він хотів щось сказати — і не сказав. Тільки повільно кивнув.
Потім було село. Батькова хата, де пахло дровами й старими яблуками в коморі. Там не було тонких стін і чужих сварок — там був вітер і робота. Я вставала, годувала Данилка, йшла по воду, колихала, прала, варила. Мені не давали “впасти”, бо в селі падати ніколи — там завжди треба щось робити руками.
Остап поїхав у Німеччину. Спочатку дзвонив часто. Потім — рідше. Не тому, що розлюбив. Просто різниця в годинах, зміни, втома, життя, яке підрізає навіть найміцніші нитки.
Ми не бачилися майже чотири роки. Я навчилась ремонтувати кран, не плакати при людях і не сподіватися, що хтось прийде й раптом скаже: “ти ж хороша, я помилялась”. Я перестала вдягати сукні, які колись берегла “для випадку”. Випадку не було.
Потім він повернувся. Не з гучними словами — з валізою і тихим “я вдома”. І перше, що зробив, — підняв Данилка на руки так, ніби той був його найбільшим заробітком.
Ми купили квартиру. Невелику, з голими стінами на старті. Я пам’ятаю, як ми вперше занесли туди пакети з продуктами, сіли просто на підлогу і їли хліб з ковбасою, бо столу ще не було. Данилко бігав босоніж, а я тримала ключі в руці й не могла повірити, що вони — наші.
Коли я дізналась про другу вагітність, я не стрибала від щастя. Я просто мовчки поклала руку на живіт, як тоді, у дворі. Але тепер було інакше: біля мене стояв Остап. Він поставив чайник, підійшов і обійняв. Без слів, але так, що я раптом відчула: я не одна.
І ось сьогодні — цей дзвінок. Ці слова про Романа. Про квартиру “в нульовому циклі”. Про оплачене весілля.
Данилко прибіг у кухню, вліз на стілець і почав розглядати мою руку, на якій я стискала серветку так, що вона зім’ялась у клубок.
— Мамо, ти шо? — спитав він просто, по-дитячому. — Ти болиш?
Я ковтнула. — Ні, сонечко. Іди, пограйся.
Він зіскочив і побіг назад, лишивши за собою гул машинки й кілька крихт печива на підлозі.
Остап витяг телефон і довго дивився на екран. Потім натиснув щось і приклав до вуха.
— Ти їм сказав, що не прийдеш? — спитала я.
— Зараз скажу, — відповів він. Голос був рівний, аж надто.
Він слухав довго. Я чула тільки його “ага”, “так”, “розумію”. Жодного “мамо”. Жодного тепла. І раптом він коротко, як відрізає нитку, сказав:
— Я не буду. Ні. Мене там не буде.
Він натиснув “завершити” й поклав телефон екраном донизу, ніби той був гарячий.
Я не питала, що вона відповіла. Бо й так бачила по його руці — вона тремтіла, коли він знімав з пальця обручку і знову надягав, як люди роблять, коли не знають, куди подіти себе.
Я пішла в спальню, відкрила шухляду й дістала наші документи — ті, що завжди лежать в одному місці. Паспорт, свідоцтва, папка з паперами на квартиру. Поклала їх рівно, акуратно, ніби наводила лад не в шухляді — в собі.
Остап зайшов слідом. Мовчки. Взяв з тумбочки ключі від машини.
— Куди? — спитала я.
Він глянув на мене так, ніби рішення вже давно стояло в нього в горлі, тільки зараз вийшло.
— В аптеку. А потім… — він зробив паузу і подивився на мій живіт. — Потім поїдемо купимо фарбу в дитячу. Я хочу сьогодні почати.
Я кивнула. Не тому, що мені стало легше. А тому, що в цю мить щось змістилося: він не дивився в бік її дверей — він дивився на наші.
Він уже був у коридорі, коли Данилко знову вискочив, притискаючи до грудей свою машинку.
— Тату! — крикнув він. — А ти мені купиш таку, що світиться?
Остап присів навпочіпки, зав’язав синові шнурок, який розпустився, і тільки тоді відповів:
— Куплю. Тільки ти маму не розганяй сьогодні, добре?
Данилко серйозно кивнув, як дорослий, якому дали відповідальність.
Двері тихо зачинились. А я залишилася стояти в коридорі й дивилась на шнурок — рівно зав’язаний, міцний, як вузлик, який уже не так просто розв’язати.
