За 24-у бригаду воює росіянин
Андрію з позивним “Самара” 50 років. Він — громадянин Росії, має дружину та двох неповнолітніх дітей, позивний отримав за місцем проживання. У Самарі мешкав до 2019, а потім чоловіка зловили за крадіжкою великої суми грошей. З рідного міста довелося тікати. Як зараз каже Андрій, гроші ці потрібні були, щоб погасити серйозний іпотечний кредит. З Росії втік в Україну, де згодом почав шукати роботу. Мешкав він у Луцьку, де став на облік у військкоматі. Пройшовши всі передбачені законом перевірки, чоловік відправився на військову службу у 24 окрему механізовану бригаду імені короля Данила за контрактом.
Це відбулось у січні 2020 року, а вже в березні Андрія та його бригаду відправили на гарячі точки на сході.
У бригаді він був не єдиним громадянином Росії: була ще жінка з Челябінська, яка пізніше віддала своє життя в бою.
Андрій розповідає, що прийняли його в колективі неоднозначно.
“На мене дивились як на ворога. Багато хто в жарт казав мовчати про своє громадянство. За це мене могли вбити. Але я був чесним, усім відверто казав, звідки родом. З часом я зміг проявити себе. Показав, що розуміюсь в техніці, у військовій справі. Ставлення до мене змінилось і ненависть зникла”.
За професією «Самара» – водій-механік. Оскільки має майже всі відкриті категорії на транспорт, служив спочатку водієм “Граду”, потім – водієм-механіком БМП.
“Ми з хлопцями не раз були на межі. Коли здавалось, що це вже точно все. Але в нас тут всі стоять один за одного горою, тому досі і живі. Мною ніби всі задоволені, свою справу я знаю, зла ніколи своїй бригаді не хотів”, – розповідає про себе Андрій.
«Воював проти тих, хто за диявола»
“Іноді мене запитують, чи я український патріот. Але тут я ніколи не брехав. Я не патріот, аж ніяк. Пішов служити, бо гроші треба були. Так я дітям можу допомагати, хоч і роботу маю страшну. Тут я вільна людина, а там в розшуку. До моєї сім’ї часто їздять з міліції, розпитують про мене. Вони знають, де я. Але мовчать. Тільки наймолодший син правди не знає. Боїмось, що через вік може щось не те сказати”, – розповідає Самара. 
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.«Ще в Росії я чув, що тут у вас нацисти їдять дітей і людей ради забави вбивають”, – усміхається росіянин. Але зараз Андрій зізнається, що про своє рішення воювати проти співгромадян не шкодує.
«Зараз я, вважай, проти своїх воюю. Але чого б мені про те шкодувати? Люди поділились дуже чітко: одні – за диявола, інші за – Бога. Я став на бік тих, хто проти диявола. Люди в Росії багато чого не розуміють, не знають і не хочуть знати. Вони бояться. От уявіть: ви вечеряєте, приходять до вас люди у формі і забирають кудись чоловіка. А він не хоче йти на вірну смерть, тому його починають залякувати. Дітей можуть забрати в інтернат, чоловіка в камеру, вбити, а жінці дають тюремний строк. Для вас це і уявити важко, а там це реальність».
«Думаю, Кремль треба знести разом з ним і його бункерами. Тоді б це швидко закінчилося, – продовжує Андрій «Самара», розмірковуючи про російсько-українську війну. – Диявол, який прийшов вбивати на чужу територію, заслуговує тільки смертної кари. Не так, щоб його швидко вбити, а через повішання, щоб весь світ бачив. Тільки одна відповідь на це питання – знищити його повністю».
Росіянин розуміє своє становище: якби він потрапив у полон до російської сторони, ніхто б з ним не став говорити. Його б просто вбили. І його сім’ю теж. Він навіть хотів вивезти їх в Україну, але і сам тут перебуває не зовсім легально.
Хотів отримати дозвіл на постійне проживання, але отримав відмову
Контракт на службу діє три роки, з яких більшу частину Андрій відслужив. А нещодавно старі травми дали про себе знати, і чоловік звільнився. Відслужити повністю за контрактом не вдалось. Причиною стало поранене в Попасній коліно, яке не вдалось вчасно прооперувати.
Щоб жити в Україні повністю легально, Андрій неодноразово звертався в міграційну службу, до уповноваженого Верховної Ради та до президента України. Але згоди ніде так і не отримав.
«Умовою для прийняття до громадянства України такою категорією осіб є безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх трьох років з дня набрання чинності контрактом про проходження військової служби у Збройних силах України», – пояснили колишньому військовому в міграційній службі Львівщини.
«На сьогодні у вас відсутні правові підстави для отримання дозволу на імміграцію в Україну та оформлення посвідки на тимчасове чи постійне проживання», – відповіли і ГУ ДМС.
«У мене 2,5 року служби, а треба три, – зазначає Андрій. – Але всім байдуже, що звільнився я за станом здоров’я».
«Він не боявся загинути за нашу державу»
Колишні побратими чоловіка не згодні з такими рішеннями, адже вважають, що він має право проживати в тій країні, за яку проливав власну кров.
«Він служив у мене два роки, помагав, воював разом з нами. Хороша людина, я нічого поганого сказати про нього не можу, – каже колишній командир роти 24-ї бригади Андрій Миронюк. – Хоч він і росіянин, але помагав дуже багато – і техніку ремонтував, і їсти привозив, і пацанів вивозив поранених. Я не розумію, чому йому не дають громадянство».
Цю думку поділяє і колишній командир 24-ї бригади Сергій Поступальський: «Він росіянин, воював, як кожна людина зі своїми «мухами». Але як солдат був нормальний, виконував свої обов’язки. Як людині, яка боронила нашу Україну, я впевнений, що варто дати дозвіл на проживання. Якщо взяти по-людськи, то куди йому тепер – до орків йти чи як?!» – риторично запитує екскомбриг.
Позитивно відгукується про Андрія і медик 24 бригади Наталя Осіїк: «Я з ним була сім місяців на одній позиції у 2021 році. В нього не було «зальотів», він не зловживає алкоголем, ні разу не бачила його п’яним», – розповідає жінка. Каже, якось готова була навіть укласти з ним фіктивний шлюб, щоб допомогти в цій ситуації.
«Ми, українці, людяні. Людина з іншої країни не боялася загинути за нашу державу, це вже багато про що говорить», – вважає Наталя Осіїк.
“Зараз я ніхто”
Андрій “Самара” розуміє, що зараз у жодній із країн для нього місця немає: «Для Росії я зрадник. Як я можу туди повернутися?! Ну, може мене не розстріляють, але поб’ють, покалічать, можуть відправити ще воювати проти України. Там таке можливо», – ділиться роздумами чоловік.
Поки що росіянин мешкає в одному із будинків на Яворівщині, який для нього виділив староста села. Роботу Андрій знайти собі не може, бо росіянин. За це його тут зневажають: “Росіянин — значить чмо. Так і є. Я постійно прошу вибачення за це, хочете, на коліна можу стати. Але зараз я ніхто», – каже він.
У жовтні 2022 року чоловік спробував знову вступити до лав ЗСУ. Але йому відмовили. Кажуть, треба український паспорт. Останнім шансом став легіон «Свобода Росії» – офіційний підрозділ ЗСУ, який складається з росіян. Андрій не раз надсилав туди документи, і от нарешті його покликали на співбесіду.
Розголосу цій ситуації попросили надати волонтери, яким постійно допомагає “Самара”. Він возить гуманітарну допомогу на схід, але кожен такий виїзд закінчується перевіркою в СБУ через російський паспорт.
ZAXID.NET надіслав запит у головне управління Державної міграційної служби Львівщини з проханням прокоментувати долю екс-бійця ЗСУ та способів його легального проживання в Україні. Там підтвердили, що зараз чоловік не має права на отримання посвідки на тимчасове чи постійне проживання, оскільки прослужив у ЗСУ менш ніж три роки. Водночас зазначили в міграційній службі, можливим варіантом для нього є звернення за захистом в Україні.
Як ви вважаєте, чи має росіянин право проживати в Україні?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Він подивився в її красиві, карі очі. Вона дивилася на чоловіка віддано і з любов’ю …
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
