«Це що ще за бездомного ти до нас додому притягнув?» – кричала на Санька теща, стоячи руки в боки, з рушником в руках.
Сашко, немов не чуючи крику, ввів на кухню за руку брудного сивого старого. «Сідай, батько. А ви, мамо, налийте нам зі Стефаном борщу, запах від каструлі багатообіцяльний», – промовив Сашко, саджаючи гостя на лаву.
“Ось ще що!” – бурчала теща, але повні тарілки густого наваристого борщу на стіл поставила. Старий подивився на стіл, на тещу, на Санька, і раптом беззвучно заплакав, витираючи очі пошарпаною хусточкою.
– Що це він? – запитала теща.
– Важкі для нього часи настали, мама. З рідного дому вигнали. На вулицю. Як стару дворнягу, що відслужила свій вік!
Старий схлипнув, шумно висякався, сховав ганчірку в кишеню, взяв ложку і прошепотів: «Спаси вас Господь», – почав прицмокуючи і підхвалюючи куховарство, їсти.
Теща теж присіла на стілець, розглядаючи несподіваного прибульця: «Де ти його підібрав, Сашко?»
«Не повірите, мама, в центрі, на площі. Сидів на валізі, а поруч матрац згорнутий лежав, та ще зв’язка книг. Люди на нього як на шолудивого пса дивилися, а потім повз пробігали, як ніби про термінові справи згадували», – розповідав Сашко, наминаючи тещин борщ.
Старий закінчивши трапезу, витер рот і, пошукавши ікону очима, перехрестився.
Теща схопилася, заметушилася:
– Може ще другого? Я котлети посмажила.
– Дякую, господиня, але боюся, як би погано не стало. Я останнім часом скромно харчувався, – відповів старий.
– Як же ти на вулиці опинився, сердешний. У кого совісті вистачило?
– Це все від великої любові …
І теща, і Сашко здивовано розглядали гостя. Старий помовчав і продовжив:
– Я зі своєю Тосею шістдесят двох років душа в душу прожив. Вона дивовижної доброти жінка була. Люди до неї за порадою, за допомогою йшли. Так що там люди! Рослини і ті, побачивши її бутони піднімали, квіти розкривали! А сина нашого любила так, що душу щеміло! Ось ця її любов і погубила нас. Спочатку її до смерті довела, а потім і мене на вулицю погнала …
Син наш хворів з народження. Все з головою страждав, боліла. Від того я різні народні засоби шукав. А Тося по лікарях з ним їздила. Але училище, з горем навпіл, син закінчив і навіть одружився! Дівчина хороша попалася, тільки норовиста. Ніжкою тупати любила, та швидко відходила і прощення просила. Дитинка народилася. Внучок, значить, наш …
Але з синочком біда трапилася, псом себе вважав, забився в будку, що у дворі стояла, і не виліз більше. Гавкав, гарчав на нас з Тосею. Їсти відмовлявся. Жінка моя ні за що не хотіла людей з психлікарні кликати – сором, рідну дитину в таку лікарню помістити! А він, кровиночка наша, так і помер там, в будці, ще й тридцяти не виповнилося. Тоня сльози лила – не змогли в труні ховати, скорчений весь був.
Невістка наша нас не покинула і хлопця не забрали. Років десять прожила, і тут її рак здолав. Тося знову по лікарях, а я знову за трави. Але хвороба страшна, важко невістка помирала …
Ось Тося на внучка всю свою любов і виплеснула: не лай, не навчай, примхи і забаганки виконуй! Скільки з нею сперечався, скільки пояснювати намагався, тільки глуха вона до моїх слів була. Виріс внучок розпещеним, рахунку в грошах не знав, роботи будь-якої цурався.
Тося обидві наші пенсії йому віддавала, тільки на комуналку, та на хліб залишала копійки …
Люди подейкували: п’є, грає в карти. Тося злими наклепами все це називала. А я вірити став, коли внук в ногах валявся, грошей просив. Суму називав величезну, клявся, що вб’ють його нелюди. Ми тоді дві обручки, сережки Тосі і мої ордена йому віддали.
Тося після цього злягла, паралізувало її. Два місяці промучилася і відійшла. Так тихесенько померла, що і не зрозумів, що немає її більше зі мною. Місяць сумував, а потім бритоголові понаїхали. Онука били сильно, а я заступитися не зміг – сила не та. Коли праску включили, і внучок в крику зайшовся, погодився будинок на них підписати. Тося не пробачила б мене, якби до мученицької смерті онука допустив.
Ось вони іроди і викинули мене на площу. Я сидів як бовдур, що робити не знав, куди йти не відав, поки Сашко, добра душа, не підібрав.
Ви мене, господине, вибачте за вторгнення. Я недовго вас потурбую. На батьківщині у мене племінники є. Дізнаюся як вони і переберуся до них. Може, пригріють сиротину.
Старого теща відмила, речі перепрала. Він дивовижні байки розповідав. Поки у Сашка в будинку жив багато листів різним людям написав – поради по лікуванню різних хвороб. У тещі суглоби вогнем горіли – послабив біль, грижу пупкову у новонародженої дочки Санька загриз-заговорив, та й свого рятівника головні болі вилікував. Довго Сашко страждав, нікому не скаржився, а Стефану розповів.
Через місяць відвіз Сашко Стефана на батьківщину. Це недалеко було. Прихистили старого родичі.
Прощаючись, дізнався Сашко, що Стефан не рядовий пенсіонер, а відомий народний цілитель. Раніше, люди до нього за порадами з різних місць приїздили, черги створювали. Тільки ось собі самому, своїй сім’ї, допомогти Стефан не зміг. Сашко часто думав ночами про те, що б сталося зі старим, якби не зупинився він тоді біля нього на площі?
Ви б допомогли старому, якби опинилися на місці Сашка?
