Сергій пішов, нічого не пояснивши. Це третій чоловік, який кидає мене. Ось так, нічого не сказавши. Не поговоривши. Так, чорт візьми, ми ввечері займалися любов’ю і вранці планували відпустку! А ввечері повернулася з роботи – ні його, ні речей. Навіть щітку свою забрав. Все забрав. Мене залишив. У мене навіть сліз не було – порожнеча і подив. Телефон заблокований. У соцмережах я в чорному списку. Що сталося? Де я завинила?
Коли мене кинув Віталік (мій перший чоловік), я, як дура, чатувала його з роботи, біля під’їзду, писала йому листи з проханням пояснити, що сталося? Він сказав, що я буду щаслива, але не з ним. Більше я нічого не змогла добитися. Я дуже його любила. Любила настільки, що подолавши усі свої моральні принципи, віддалася йому до весілля.
Я сирота, вихованець дитячого будинку. Всупереч різним чуткам дівчата з дитбудинку не всі гулящі. Хтось, навпаки, довго не наважуються вступити в стосунки. Я з таких. Ми рік насолоджувалися щастям, збирали на весілля і на шикарний медовий місяць. Благо жити нам було де (однокімнатну квартиру я отримала від держави). Поки одного разу я не залишилася одна в квартирі. Віталік немов випарувався. Не витримвши моїх переслідувань він, врешті-решт, виїхав з міста.
Я «виплакала всі очі», моє серце розбите, немов засохла булочка і дурні голуби клювали його, завдаючи нестерпного болю.
– Не може мужик просто так піти! – говорили подруги.
– Значить, натворив десь! – зі знанням справи констатували їхні чоловіки.
Якщо натворив, то повинна ж я хоч здогадуватися – де? Все було чудово!
– Знайшов, мабуть, якусь вертихвістку, – сказала якось тітка Таня (прибиральниця в офісі), – а ти голову ламаєш. Плюнь, так, розітри. Значить, не твій мужик.
Але я більше року не могла заспокоїтися, поки не зустріла Гната. Серце тьохнуло і затріпотіло. Давно забуті відчуття. В душі роїлися побоювання, тому я тримала Гната в «френдзоні», поки він не зробив мені пропозицію. Весілля, медовий місяць на Балі, я – найщасливіша наречена, Гнат – на крилах любові … А через три місяці чоловік поїхав на свою батьківщину і більше не повернувся. Розлучення оформляв через адвоката. У мене не було навіть можливості приватної розмови з чоловіком особисто …
І ось тепер Сергій … Зізнаюся, я впала в таку депресію, що навіть думала «заснути назавжди». Хто побував в такій ситуації мене зрозуміє. Я не ходила на роботу, я не їла і змушувала встати себе з ліжка тільки за потребою, яка через пару днів і не виникала більше. Я просто тихо згасала. З цього стану мене вивів противний звук – немов хтось шкрябав двері. Сергій повернувся! Звідки сили взялися? Підлетіла до дверей, попутно встигнувши поглянути на себе в дзеркало, жахнулася, але все ж відчинила «ворота» своєму щастю … Але щастя за дверима не виявилася. Пусто. Нікого. «Глюки, – гірко усміхнулася я. – Приїхали. Станція кінцева».
І раптом захотілося чаю. Гарячого. Міцного. Солодкого. І ноги затряслися від слабкості. До горла нудота підкотила. Ледве дійшла до кухні і приготувала чай. Після другого гарячого ковтка по тілу розлилося давно забуте тепло і відчайдушно захотілося жити. Але тіло настільки послабило, що відмовлялося слухатися. Тиждень я по краплині «вливала в нього життєві сили», благо в холодильнику були запаси продуктів. До вихідних я змогла вибратися з квартири, прихопивши з собою сміттєвий пакет. Біля сміттєпроводу до моїх ніг викотилося облізле чудовисько, яке гавкнуло і з надією втупилося на мій пакет.
– Пробач, малюк, але, боюся, у мене там для тебе нічого не знайдеться. Але якщо ти почекаєш, то я куплю тобі сосиску і молока.
Чудовисько моргнуло і покотилося за сміттєпровід. Я заглянула туди – картонка і дві залізні миски: хтось підгодовував цуценя, правда зараз миски були невинно порожні.
У магазині, підкоряючись пориву, я взяла упаковку собачого корму і нашийник від бліх. Коли повернулася, то Чудовиська (подумки я вже охрестила так цуценя) на місці не виявилося. Зникла і картонка з мисками.
– Гей, ти де?
Тиша.
– Викинула я його, – пролунав голос зверху. – Один бруд і зараза!
Я мовчки спустилася вниз і обійшла всі околиці, розшукуючи цуценя. Не знайшла. Знову на серце оселилася тяжкість. Повернулась додому. Апетит, який розгорівся в магазині, пропав. Включила телевізор і почала тупо клацати канали. Сторонній звук. У двері скреблися! Тепер я точно знала, що це не Сергій. Але такого щастя я не відчувала навіть в день весілля! Чудовисько гавкнуло і вкотилося в квартиру.
– Виходь, ти мене врятував, – примовляла я, намилюючи цуценя.
Помите Чудовисько виявилося дорослою собакою, просто маленькою. Зате вагітною … А ветеринар сказала, що це шпіц – породиста собака і швидше за все господар шукає її. Ніяких розпізнавальних знаків, щоб дізнатися власника, на ній не було. Тоді я нафотографувала Чудо (тепер я кликала її так і вона відгукувалася) і розвісила оголошення. Пошук в інтернеті теж нічого не дав, хоча я облазила все розплідники і форуми шпіців.
Так Чудо стало моїм. Щенят я роздала, крім одного, аж надто він до мамки тулився і до мене. Життя заіскрилося новими фарбами, але в душі все одно за сімома печатками зберігалося нерозуміння і образа. І я вирішила від цього позбутися. План визрів сам собою. Я склала офіційні листи від імені нотаріуса (зараз можна підробити все) і відправила їх своїм колишнім. У зв’язку з тим, що я сирота, я заповіла все своє добро. Хто ж не клюне на спадщину? Я дуже їх добре знала. І ось в призначений час вони сидять в офісі (орендованого для такого випадку) і чекають адвоката. І тут зайшла я. Кабінет дбайливо замкнула. Щоб не втекли.
– Я не випущу вас поки ви не поясните, чому мене кинули, – без привітання відрубала я і сіла на чільне місцк столу. – Почнемо з Сергія.
Напевно, зіграв момент несподіванки, а може ще щось, але вони раптом заговорили. Спочатку Сергій, а потім вони почали перебивати одного, підтакуючи. Я спочатку перебувала в тихому шоці, тому що картинка намалювалася така дурна в своїй безглуздості, що я тільки й змогла видихнути:
– Через це ви кинули мене?
– Я не міг більше цього терпіти! – занадто емоційно вигукнув Гнат. – Ти постав себе на моє місце!
Справа в наступному.Виявляється я ночами постійно повторювала одне ім’я. Чоловіче. Не їх ім’я. Повторювала його так, немов я займаюся коханням уві сні. Якийсь Захар. Найцікавіше, що у мене взагалі не було навіть знайомих з таким ім’ям! І природно я ні з ким нікому не зраджувала! Дурість якась!
– А поговорити зі мною? – я обвела поглядом усіх трьох.
– Я питав тебе – хто такий Захар? – знизав плечима Віталій. – Ти тільки сміялася …
Абсурдна ситуація, чи не так? Я уві сні щось там говорю і мене до чогось там ревнують, приписують мені зради і кидають мене!
– Я навіть детектива найняв, щоб викрити її, – реготав Гнат.
Його ця ситуація бавила. Він досить швидко, після того, як втік від мене, знайшов собі розраду і ця втіха вже народила йому двох дочок.
– Ага, я все теж думав – спіймаю! – підтримував Гната Сергій.
Він до цих пір був холостяком, змінюючи жінок.
А ось Віталік помітно нервував. Він кусав губу, стискав кулаки, немов заново переживав те, що сталося. За нього мені було найобразливіше. Це мій перший чоловік … І я думала, що він буде єдиним.
– Може, випустиш нас? Або є ще питання? – Гнат встав і з хрускотом розім’яв кістки.
– Йдіть геть, – буркнула я, кинувши ключі на стіл.
Сили залишили мене. Ніяких відповідей. Тільки ще більше питань.І злість на «колишніх», що вони своєю дурістю ледь не вбили мене. Якого дідька вони мовчали? А як би повела я себе в такій ситуації? Мій чоловік ночами кличе іншу … Дурня … Нервувала б, звичайно! Можливо підозрювала б. Не знаю. Нічого не знаю! Знаю тільки одне – це не привід ось так йти!
Вдома Чудо з цуценям із захопленням накинулися на ялинку, яку я притягла. Новий Рік через тиждень, а я навіть будинок не прикрасила. До біса колишніх! Почну життя з чистого аркуша. Боляче, звичайно. Здивування не покидає. Цікаво, а зараз уві сні я кличу невідомого Захара? Сходити до гіпнотизера? Бамс! Одна кулька злетіла з колючої гілки.
– Так ти все переб’єш, – сказала я цуценятку і подивилася, як захистити ялинку від його хуліганських витівок.
Вирішила поставити її на стіл. Обережно підняла прикрашену ялинку і рушила до столу. Природно, саме в такий момент задзвонив телефон.
– Відчепіться всі! – проспівала я. – Потім передзвоню.
Запнулася за тапки. Ледь не впала. Телефон все розривався. Цуценя плуталося під ногами, намагаючись стягнути ще кульку. Веселуха!
Потім, коли ялинка була в безпеці, я вирішила бахнути коньячку за початок нового життя. Я, яка зовсім не п’є! А коньяк тримає на випадок гостей, яких у мене не буває. Дисонанс. Захмеліла. Задрімала. Знову телефон …
– Доброго дня. Я за оголошенням! Вибачте за пізній дзвінок, але ви не відповідали …
– За яким оголошенням?
– Ксюша. У вас моя Ксюша. Собачка. Маленька … Можна я приїду. Подивлюсь? Я вже і не сподівався її знайти …
Він щось ще говорив, а у мене серце так бабахає, що я нічого не чула … Віддати Чудо? Нізащо! Як я без неї? І немов відгукнувшись на мої думки намалювалося Чудо і куснуло мене за п’яту. Мовляв, ти чого? Я ж з тобою залишуся!
Господар Чуда приїхав через годину. Дихнув на нас морозом і щастям. Я сором’язливо мовчала, ховаючи аромат алкоголю.
– Ксеня! – гримнув він на коліна і уткнувся носом в пухнасту шерсть. – дуринда, опудало, чудовисько, – шепотів він. – Дякую, дякую вам! – він піднявся з колін, притискаючи до себе моє Чудо і глянув повними сліз очима. – Вісім місяців! Думав вона вже … Ніколи …
– Цуценя не віддам, – насупилася я.
Чесно кажучи, я взагалі не хотіла про нього говорити і боягузливо замкнула його у ванній, звідки зараз доносилося жалібне попискування.
– Якого цуценя? – округлив очі чоловік. – нагуляла? – суворо глянув він на Чудо.
Та скромно опустила очі. Жінка. Йолки-палки.
– Так, звичайно, можете залишити, – посміхнувся чоловік. – Тільки …
Я вже подумки прикинула скільки у мене є грошей.
– Тільки можна я на нього подивлюся. Цікаво просто, – зніяковіло посміхнувся він. – Ксюша дівчинка була … Ніби як онуки …
– О-о-о, – вирвалося у мене разом з парами коньяку.
Хворий придурок! Не інакше!
– Так можна? – він злегка скривився від мого «вихлопу» і додав: – У будь-якому випадку я вам повинен якось компенсувати утримання Ксюші і …
– Зовсім здурів? – скривилася вже я, тільки від його слів і зовсім несподівано для себе запропонувала: – Не хочете випити? – і в своє виправдання додала: – Новий Рік на носі.
І відчула себе алкоголічкою.
– А чому б і ні? – посміхнувся господар мого Чуда і почав знімати черевики.
Далі було все якось зовсім по-діловому: ми пройшли на кухню, він, не випускаючи Чудо з рук, сів за стіл; я швидко порізала лимон і сир, поставила чарки і половину пляшки коньяку, при цьому якось ніяково виправдалася, що у мене стресова ситуація, а він діловито кивнув, мовляв, буває. А потім ми мовчки випили і схопилися за одну часточку лимона.
– Захар, – раптом представився він.
Чи сподобалася вам ця історія?
