За вікном накрапав дощ. Віра Миколаївна тривожно вдивлялася в нічну темінь. Чекала, що ось-ось її розітне світло фар, з’явиться машина старшого сина і вона почує давно очікувану звістку. Серце завмирало маленьким клубочком, як перелякана пташка. Чекала сина і одночасно боялася почути не те, на що сподівалася.
А дощ все падав. Ще й світло вимкнули. Сумно колихався тоненький вогник свічки, кидаючи на стіни тіні від її самотньої фігури. І треба ж було такому статися? Ще позавчора Олег, її молодший син, був веселий і здоровий. А вчора «швидка» помчала його в районну лікарню з серцевим нападом.
Віра Миколаївна зітхнула. З ним, найменшим, було у неї більше всіх турбот. Старші вивчилися, давно вже завели свої сім’ї. А Олег ніяк не міг знайти місця в житті. Може, все почалося з того часу, як пішов в армію. Оленка, сусідська дівчина, обіцяла його чекати, і Віра Миколаївна вже подумки називала її невісткою. Але не сталося. Олег ще й року не прослужив, як дівчина вийшла заміж. Від сина приходили коротенькі сухі листи, ніби вона, мама, була в чомусь винна. Після армії Олег додому не повернувся. Надіслав Вірі Миколаївні тільки вітальну листівку з днем народження і повідомлення, що їде гостювати до друга в інше місто. А якщо знайде роботу, то там і залишиться.
Віра Миколаївна образилася. Як же це так? Що навіть додому не заїхав?
Син писав рідко, і в одному з листів, ніби між іншим, повідомив, що збирається одружитися. Вона знову не розуміла його: як так, без батьківського благословення? Олег приїхав зовсім не тоді, коли на нього чекали. Приїхав на похорон батька. Ніхто не чекав такої біди. «Серце …» – розвели безсило руками лікарі.
У Віри Миколаївни від цієї згадки затікає все тіло. «Тільки б з Олегом було все добре», – хапається за ниточку надії думка. А тоді, в цей чорний день, намагалася розповісти сину. Чому так довго не їхав, чому і зараз – один, без невістки, якої вона в очі не бачила, а батько вже й не побачить.
– Їй не можна їхати в таку далечінь, мама. Таня чекає дитину. Ось народиться малюк, тоді і приїдемо всі.
Уже й не сердилась.
– Хороша вона, твоя Таня? Добра? – розпитувала сина, який навіть фотографії дружини не привіз.
– Дуже хороша. І добра. Тобі Таня сподобається, мама …
Але через п’ять місяців Олег знову приїхав один. Чорний якийсь, на себе не схожий. Віра Миколаївна кинулася до сина: що сталося? Де Таня, де малюк?
– Немає більше Тані, мама. Немає …
Вже пізніше дізналася, що Таня, її невістка, була сиротою. Виховувала сама двох дівчаток-близнят. Працювала вчителькою молодших класів. У школі, де бригада перекривала дах, її і зустрів Олег. Чому не написав матері про це раніше? Не розповів, коли приїжджав на похорони батька? Не хотів її в черговий раз турбувати. Таня дійсно чекала дитину, але лікарі заборонили їй народжувати – хворі нирки. Вона не послухала нікого. Хотіла подарувати Олегу, який так любив її дівчаток, сина.
Але все обернулося трагедією. Так швидко, що він навіть не встиг натішитися повідомленням молоденької медсестри: «У вас син». За хвилину всі заметушилися, забігали, його Таню перевезли в реанімацію. А ще через мить почув страшні слова: «Відмовили нирки». Не вірив в те, що сталося. Не хотів дивитися на білий згорток, в якому лежав його син. Крихітна особа, яка стала причиною смерті тієї, яку він дуже любив.
Кинув все: маленького Ваню ще в лікарні, попросив сусідку доглянути за дівчатками, а сам приїхав додому. Віра Миколаївна заспокоювала сина. Нічого, ось зберуться вони і поїдуть, заберуть Івана. Вона сама ще виховає онука. Але слова мало допомагали. Олег ходив сумний, замислений. Ніби хотів ще щось сказати, а не наважувався. Якось почав збирати речі.
– Ти куди, син?
– Поїду, мамо. Ваню вже повинні виписати з лікарні. І …
Неприродна блідість заливала його обличчя. Прямо на очах у Віри Миколаївни осідав на землю. Вона покликала сусідів. Хтось побіг за фельдшером в медпункт. Звідти викликали «швидку». В районі лікарі кинули одне, таке гірке слово: серце. У неї болісно стислося – згадала недавню смерть чоловіка.
Її відправили додому. В Олега залишився старший син. Обіцяв сьогодні приїхати. Де ж він так довго? На дворі вже давно ніч, а Віктора все немає. Тільки тіні на стіні складають їй компанію. Ні, здається, крізь дощ чутно, як гуде машина. Вибігла на вулицю, назустріч слабкому світлу, яке прорізує темряву. Це дійсно був Віктор.
– Не хвилюйтеся, мама. З Олегом все буде добре. Найстрашніше – позаду. Місяць-два полікуватися і повернеться додому.
На наступний день відвідала сина. Начебто вже краще Олегу, а в очах все одно тривога.
– Ваня там, в лікарні, мама. І дівчатка у сусідки.
Як же вона раніше не зрозуміла сина? Того, чого він так довго не наважувався сказати? Не тільки про онука, а й Тетяниних дочок.
– Я поїду туди, заберу їх усіх.
Потеплішали сині-сині очі Олега.
– А впораємося, мама?
– Упораємося, не переживай, синку, – сказала і відчула, як на душі стало легко-легко.
Вона їхала і боялася. Що скажуть близнята, як зустрінуть її? А вийшло все дуже просто.
– Ви Віра Миколаївна? – перепитала жінка, на яку Олег залишив дівчаток. – Заходьте, вони знають про вас. Олег розповідав, що у них є бабуся.
Дві пари синіх-синіх очей, майже таких, як у її сина, дивилися злякано й недовірливо. Боялася дихати, сказати щось не так.
– Збирайтеся, поїдемо до тата, – тільки й вимовила.
Теплі дитячі руки обняли її за шию.
– Тепер все буде добре. Не плачте, мої маленькі, – витирала сльози, що котилися по дитячих обличчях – і плакала сама.
У невеликому селі живуть вони всі: бабуся Віра Миколаївна, тато Олег, дочки Маруся і Міла, син Ваня. Він ще зовсім малий. А ось дівчатка – надійні бабусині помічниці. І братика доглядають, корову пасуть, в будинку прибирають.
Я побувала в цій незвичайній, засіяній тихою, такою зримою любов’ю, сім’ї цього літа. Пахла дитинством свіжоскошена трава. Віра Миколаївна пересипала цукром на зиму малину. Дівчата повернулися з лісу – ходили по суницю.
– Бабусю, – бігли наввипередки, – це тобі!
Над букетами суниці, стиглими ягодами, – усміхнені личка. В очах просинь літнього неба – тепла, щира. Віра Миколаївна притискала до себе маленького Іванка. Десь за лісом уже накрапав дощ. А прямо над їхнім будинком висіла веселка. Кольори в ній були світлі, веселі.
Вам сподобалася ця добра історія?
