Сестра дивилася на мене зверху вниз і запитала: "Ти взагалі не соромишся так жити?"
Ми з Ірою виросли в одній кімнаті. Спали на одній розкладушці. Мріяли вголос перед сном.
Батьки у нас були прості люди. Тато сам міняв крани і сварився при цьому так, що маленьку Іру доводилося відводити в іншу кімнату. Мама шила одяг. Ми клеїли шпалери разом і ходили в походи з ночівлею під дощем.
Якось ввечері Іра сказала мені тихо:
– Я вийду заміж за багатого. Буду жити по-іншому.
– А кохання? – спитала я.
– Гроші – це і є кохання. Подивися на маму.
Я відвернулася до стіни. Відповіді не знайшла. Але щось тоді кольнуло.
Ми виросли й пішли різними шляхами. Я сиділа над підручниками, підробляла нянькою і в кафе, вступила на бюджет. Іра знайшла своє: краса, посмішка, правильне оточення. Влаштувалася секретарем у престижну фірму.
– Ти як кінь, – сміялася вона. – Все вчишся та робиш. Розумна жінка обирає правильного чоловіка.
Іра вийшла заміж у двадцять. Чоловік – майже вдвічі старший. Важкий годинник, сиві скроні, ключі від машини кинуті на стіл.
Я вийшла з кохання. Степан зачарував мене добротою і чесністю. Весілля було скромним. Першу квартиру ми з ним купили в іпотеку – голі стіни, лінолеум, старий холодильник від батьків.
– Нічого, зробимо самі, – казав він, розмішуючи шпаклівку. – Головне – своє.
У мене тоді пахло надією. У сестри – французькими парфумами і шкіряним салоном нового позашляховика.
Потім Іра розлучилася. Чоловік давно завів іншу. Вона зробила все тихо і юридично грамотно. Вийшло: дві квартири, три машини, аліменти.
– Гроші – єдине, що залишається, коли решта закінчується, – сказала вона мені тоді.
Я не сперечалась. Тільки дивилась на її доньку – тиху п'ятирічну дівчинку, яка міцно чіплялась за мамину спідницю. А мама вже одягала окуляри й сідала в машину.
Невдовзі Іра знову вийшла заміж. Новий чоловік, особняк за містом, басейн, навіть маленька стайня. Донька тим часом все частіше залишалась у бабусі.
Якось ввечері ми з Ірою залишились удвох на кухні. Я не втрималась:
– Ти не бачиш, як вона сумує за тобою?
– Для дітей головне – хороша школа і репетитори, – відповіла сестра. – Кохання? Це минає. Диплом важливіший за поцілунок у лобик.
Я хотіла щось сказати. Але зрозуміла – даремно.
На день народження батька Іра приїхала в модному пальті, на підборах, з дорогою сумочкою. Привезла розкішний кухонний комбайн у сріблястій коробці. Батько подякував стримано.
Спочатку говорили про погоду і сусідів. Потім Іра відкинула волосся і сказала з усмішкою:
– Ви такі молодці. Все по-старому. Вірите у почуття. Дивно просто. Нині головне – гроші і зв'язки. На коханні ні їжу не купиш, ні лікування.
Мама опустила погляд. Батько вдав, що дуже цікавиться банкою з розсолом.
Я подивилася на сестру. На її бездоганний макіяж. На каблучки з камінням. І сказала тихо:
– Може, ми й дивні. Але мене Степан любить не за те, скільки я заробляю. Просто тому, що я – це я. Навіть без манікюру.
– Теж мені романтика, – кинула вона напівголосно.
Не доїла пиріг, одяглась і пішла. Через плече:
– Справ багато, поїхала.
Я дивилась їй услід і не відчувала ні злості, ні образи. Тільки тихий смуток.
Батько налив чай і сказав:
– Головне, Людо, щоб тобі було добре. Решта – додасться.
Пізно ввечері я повернулась додому. У квартирі пахло запеченим м'ясом і чебрецем. Степан сидів на дивані в пледі, дивився старий фільм. Побачив мене – усміхнувся і встав.
– Ходи, наллю тобі чаю. Замерзла, мабуть.
Він накинув мені плед на плечі й повів на кухню. І я зрозуміла: не помилилась.
У сестри – особняк і басейн. У мене – чоловік, який чекає з пледом.
Скажіть мені: а ви б що обрали?
