У моїх батьків були дві прекрасні донечки. Я та старша на три роки сестра Люда. Батьківський дім та покинула у 23. Вийшла заміж і переїхала до чоловіка. Я ж відставати не збиралася і через 2 роки також знайшла свого коханого.
Відтоді минуло вже 13 років. Ціле десятиліття.
Люда часу не гаяла і встигла народити вже 7 дітей. Хлопчики, дівчатка, близнята – можу тільки уявити, яке це щастя. Запитаєте, як же так багато? ЯК їм живеться? Так, батьки також спочатку бідкалися, але чоловік у Люди хороший. Заробляє непогано. До того ж вони віру якусь сповідують. Вона трохи відрізняється від нашої, тому аборти за їхніми правилами заборонені. От і спадкоємство таке велике. Учасники їхньої спільноти, до речі, також допомагають сім’ї. Тож усе в них гаразд. Як мінімум, я ніколи не чула, щоб сестра на щось жалілася.
На відміну від Людмили, мені щастя материнства пізнати було не дано. з Тарасом у нас дітей не було. Як тільки не старалося, результат нульовий. Робили обстеження, їздили до спеціалістів, пробували різноманітні способи запліднення – нічого не допомагало. Повірили навіть у нетрадиційну медицину. З’їздили до Ізраїлю, побували у різних храмах, свічок стільки наставили.. Але все марно. А найдивніше, що ми обоє були цілком здоровими. Залишалося тільки змиритися і чекати.
Якось, коли мій чоловік був у відрядженні, в гості завітала сестра з мамою. Тараса не було днів зо три, тож ми могли відвести душу.
– Чуєш, Олено, ми тут подумали. А візьми ти мою дитину. У нас он скільки, а ви з Тарасом так мучитеся.
Слова Люди мене здивували. У дечому навіть трохи налякали. Вона й справді якраз виношувала восьме немовля.
– Подумай, доню. Буде, як рідне. Одна ж кров. Люді з чоловіком достатньо. Вони на цьому зупинитися бажають. І тобі добре буде, і їм легше.- підтримувала мати.
Перша моя реакція була дуже різкою. Я сказала, що так не годиться. Як же це можливо? Хіба так по-людськи? Рідну кровиночку віддавати. А потім охолола трохи і почала мислити логічно. Може, рідні мали рацію. Людці вже дітей аж предостатньо. Їм із восьмим буде надто складно. А ми з чоловіком так давно мріємо про маленьке чадо. Хотіли навіть з дитячого будинку взяти, але не наважилися чужу дитинку всиновлювати. А тут рідна кров…
Поговорили. Ще трохи порадилися. І згодились.
Була єдина умова: всі, хто про це знав, повинні були мовчати.
Зараз наша з Тарасом Діанка уже студентка. У Києві навчається. До батьків у гості приїжджає. Ми і справді ростили її, як власну. Доня була схожа чимось на мене (ми ж з Людою сестри), тож і питань ніколи ні в кого навіть не виникало.
До речі, щодо сестри. У неї доля геть по-іншому все викрутилася. Зраз жінка сама. Вона якось проти волі чоловіка до своєї віри навернутися захотіла. Так вони і розсварилися. Добре, що всі діти у неї вже великі. Так легше пережити розлучення.
Усе йшло навіть краще, ніж ми могли собі уявити. Але один вечір змінив геть усе.
Ми тоді на кухні всією сім’єю сиділи: я, Тарас,моя мама і доня наша. Погостювати нарешті приїхала. Я спокійно накладала на стіл смаколиків, як раптом у вікні помітила чиюсь постать. Хтось відчинив ворітця і ввійшов на подвір’я. Собака навіть не відреагував. Значить свої.
Я мимоволі глянула на двері. Все чекала, хто ж у них ввійде.
Всередину ввірвалася Людмила.
– Діаночко, сонце. Ти ж моя донька. Моя, чуєш? Час тобі про все розповісти.
Скільки дітей у Вас?
А скількох планували народити?
Чи змогли б Ви виростити чужу дитину?
