У нас зі Світланою було щасливе дитинство. Наші батьки створили зразкову сім’ю, де панували любов, підтримка та взаєморозуміння. Мабуть, через це ми з сестрою ніколи не сварились, хоч я і бувала трохи неслухняною.
Світлана була на 5 років старшою, але заміж першою вийшла я.
Вирішувати, де наша молода сім’я буде жити, нам не довелось. Мої батьки та батьки чоловіка між собою добре спілкувались, тому склались грошима і подарували нам однокімнатну квартиру в центрі міста. Радості не було меж: знімати квартиру дуже дорого, наших грошей тільки на це і вистачало б. Та і хто ж не мріє про власне гніздечко?
Дуже скоро наші батьки вже гляділи внуків. Спочатку народився Захарчик, а через три роки на світ з’явилась Софійка. Ми і досі жили в подарованій квартирі, а в чотирьох там було вже не дуже зручно.
На нове житло заробити не виходило, бо працював тільки чоловік. Я ж декілька років у декреті була, а моя професія знайти дистанційну роботу не дозволяла. Не скажу, що ми жили бідно, але робити якісь заощадження змоги не було.
Пройшло трохи часу і Світлана теж знайшла свою долю. Чоловіка привела жити в будинок наших батьків. Добре, що місця там було багато.
Зараз у таких випадках будинок ділять навпіл, але в нашому випадку в цьому не було потреби. Батьки були раді, що сталось саме так. Бавити на старість внуків – найкращий для них подарунок. Бо ж у Світланки якраз народився син. Бабуся з дідусем ніби знову згадали молодість.
Йшли роки, всі жили мирно та щасливо, та якось дуже раптово померла наша мама. Через кілька місяців, не витримавши втрати, пішов і тато.
Коли прийшов час, Світлана зібралась переоформлювати будинок. Вона хотіла бути єдиною власницею, але тато в заповіті вказав нас обох.
Світлану ця інформацію образила так сильно, що вона перестала зі мною спілкуватись, хоча ми завжди були найкращими подругами.
Я не думаю, що будинок має належати Світлані лише через те, що вона останнім часом жила з батьками. Вона їм там зовсім не допомагала!
І так як батьки вже купили мені квартиру, то сестра вважала, що будинок тата й мами має належати їй.
Так як в нашій квартирі з дітьми було вже тісно, я запропонувала Світлані вигідний для нас обох варіант: продати батьківський будинок, а гроші поділити порівну. Бо ж за заповітом на будинок ми мали рівні права.
Світлану такий варіант не влаштував: вона наполягала, що я мушу відмовитись від свого спадку.
Вирішити цю ситуацію ми не змогли навіть попри щасливе спільне дитинство.
Зараз одна про одну і доброго слова сказати не можемо.
Якщо я пропоную якийсь вихід, Світлана не погоджується, і навпаки.
Декілька місяців ми не могли знайти спільної мови з рідною сестрою. Потім перестали розмовляти зовсім.
Сім’я Світлани продовжувала жити в домі батьків. І якось вона знову взялась за своє. Попросила написати відмову від будинку, а вона мені віддала б за це мою частину грошей. Та вона назвала таку мізерну суму, що і на кімнату в гуртожитку не вистачить.
З часом ми все ж оформили будинок на двох, за заповітом. Сім’я Світлани мешкала і в моїй половині дому, тому сплачувала мені за це гроші.
Ми і надалі живемо в однокімнатній квартирі, планувати не можемо нічого.
Скільки це все відбуватиметься – невідомо, але поступатися я не буду.
Так вважає і Світлана.
Мабуть, доки ми це вирішимо, наші діти стануть дорослими.
Чи варто піти сестрі на поступки?
Діліться вашими думками в коментарях
