Згадую дитинство. Часи, коли я вставала зранку, збиралась до школи, мама будила мене запашним сніданком. На столі стояло гаряче какао і булочка з яблучним повидлом. Вона знала, що ми з братом і з татом дуже їх любимо.
Я виросла. Поїхала навчатись в університет в інше місо. Знаю, мама на роботу повинна була вставати близько дев’ятої години, а я на навчання прокидалась о сьомій. Але матуся, щоранку телефонувала і ласкавими словами будила і заряджала мій день. Турботливо запитувала чи маю я чим поснідати та наказувала одягатись тепло, бо на вулиці уже холодно.
Відтоді минуло багато років. Зараз я уже маю свою сім’ю. Та дзвінок мами є обов’язковим кожного дня. Це ніби наша традиція, наш ритуал. Вона цікавитись нашим життям і досі просить одягатись тепло, але тепер не тільки мене, а ще й свою онуку.
Моя мама вже немолода. Тому я дуже боюсь, що настане ранок, коли я не почую дзвінка від неї. Тоді моє житя стане іншим. Тоді я уже не буду дитиною. Не зможу відповідати, що шапку я одягла і рукавички теж. Не зможу отримувати тієї турботи і тепла, які може дати лише мама. Але поки я можу я насолоджуюсь часом, який ми проводимо разом. Не важливо чи можу я її часто бачити, та чути можу щодня. Тому ніколи не упускаю цієї можливості.
Цінуйте свої матусь! Вони вас люблять і турбуються, тож віддячитесь їм тим же!
Чи часто ви зідзвонюєтесь чи бачитесь з батьками?
