Найперший чоловік, який її кинув, був рідний батько. Він привіз її маму в пологовий будинок, коли у тої відійшли води і поїхав додому, але так і не повернувся до них ніколи. Мама отримала від нього повідомлення: «Пробач, я не можу більше прикидатися, що хочу цю дитину. Сподіваюся, у вас все складеться». Тому мама і назвала її Надією. Так давно вже не називали дівчаток, це ім’я було немодне і несучасне. І коли Надя журилася, мовляв, навіщо ти мене так безглуздо назвала, мама завжди казала: «Ти не розумієш, мені потрібна була Надія тоді, інакше ми б не вижили».
Але ні у мами, яка більше ніколи не вийшла заміж, ні у Наді не складалися відносини з чоловіками. Мама їх просто не любила і щиро не розуміла, навіщо в будинку цей непотрібний предмет. А Надя не поділяла цю точку зору. З дитинства вона марила батьком, ще в садку вона з заздрістю проводжала поглядом дівчат, яких забирали тати після роботи. Як вони посміхалися їм, як брали маленьку руку у свою. Або піднімали своє щастя на руки, дочка охоплювала татову шию і притискалася до нього, закрита від будь-яких негараздів. Як же їй хотілося бути цією дівчинкою. Краще б мама назвала мене «Щастя», кому потрібна «Надія»?!
І хоча, заробляла мама добре, але на свою квартиру якось грошей завжди не вистачало. Через те, що вони міняли орендовані квартири, Надя з мамою часто мігрували по місту. Мама не морочилась з її школами, та й з навчанням. Вона як раз поміняла чергову квартиру і школу в сьомому класі, коли вперше закохалася в найвищого в класі хлопчика Іллю. Одного тільки не знала нова Надя, що Ілля – мрія багатьох дівчаток тут. І її, як чергову конкурентку, прийняли вороже.
Надя була високою, трохи безглуздою, як всі підлітки, з довгим тонким, вигорілим після літа платиновим волоссям. Її бліде обличчя сонце розфарбувало яскравими веснянками. Вона звикла соромитися в кожній новій школі: вона кожного разу вривається в чужій колектив і там до неї ставляться насторожено; у неї зовсім немає друзів і єдина близька людина – мама, завжди зайнята.
Її симпатію відразу помітили в класі. Хлопчаки жартували над Іллею, мовляв, нарешті у нього з’явилася «перспективна» шанувальниця, дивись, і вона скоро буде дивитися на предмет свого обожнювання зверхньо. Але більше всіх вона дратувала Настю. Найкрасивішу дівчинку в класі, на яку Ілля вперто не звертав уваги. І ось в один з теплих вересневих днів Надя поверталася додому після уроків, недалеко від школи, в маленькому сквері, її оточили кілька дівчаток разом з Настею. Вони щось кричали їй в обличчя, штовхали, хтось смикав її за волосся. Надя вихопила свій важкий рюкзак, і з силою грюкнувши ним Настю, почала шалено розмахувати в сторону своїх кривдниць. Вона відчула, що готова їх всіх просто розірвати і заревіла так, що дівчата втікали з криками: «Шалена!»
– Ей, що сталося? – пролунав голос Іллі. Він, мабуть, теж йшов по цьому скверу додому. – Чому всі біжать?
Все ще важко дихаючи і ніяково балансуючи з важким рюкзаком, заплакана і тремтяча Надя впала на коліна. Їй було боляче, не стільки від обдертих до крові колін, скільки від ураженої гідності.
– Ну не треба, ти що? Вони просто дурепи! Вставай! У тебе коліна в крові. Пече сильно? Давай подую.
– Дури, – схлипувала Надя, – ти? Що тут?
– В сенсі? У мене сестричка є молодша. Я дівчаток не ображаю, – просто сказав Ілля. – Мене моя мама так завжди вчила.
– Мама?
– Так, вона померла, два роки тому, від раку, – спокійно сказав Ілля. Він посадив Надю на лавку, дістав маленьку пляшку з залишками чистої води і трохи полив на рани, при цьому ставши на коліна і старанно дуючи, щоб не пекло.
– Мені шкода. Твою маму, – Надя витерла сльози, остаточно прийшовши до тями.
– Мені теж, – просто відповів Ілля. – Вона була дуже хорошою людиною. Але тато каже, що життя триває. Хочеш, будемо дружити, але без будь-якої вашої нісенітниці з любов’ю. У мене на це немає часу. Я доглядаю за Вірою, це моя молодша сестра.
– Віра? Дуже дивне ім’я, – пробурмотіла ошелешена Надя.
– Моя мама на останньому терміні дізналася, що хвора. Вона просто хотіла вірити …, – голос Іллі зрадливо затремтів.
Так і почалася дружба Наді з Іллею. Дружба, яка пережила глузування однокласників, переїзди Наді і її мами, зміни шкіл, романи, перший невдалий шлюб Наді. Потім розставання з любов’ю всього її життя № 1. Потім №2. І всі ці роки, всі ці відносини, Ілля був поруч. Варто було їй тільки набрати його і сказати: «Мені погано, можна до тебе?» І вони всю ніч базікали про все на світі. І саме завдяки Іллі Надя не втрачала віру в любов, відносини, прийняття, прощення, розуміння і дружбу.
Але якось, в один квітневий день, вона сиділа зі своєю подругою Тамілою в їхньому улюбленому кафе «Рафінад». Надя якраз розписувала їй в яскравих фарбах крах своїх останніх трирічних відносин. Таміла знала її дуже давно, вона методично кивала і корчила жалісливі гримаси під щебетання Наді. І раптом раптово обірвала її:
– А Ілля?
– А що Ілля? – від несподіваного питання Надя підстрибнула.
– Ти була у нього після цього?
– Ну, так. А що?
– І що він сказав?
– Як завжди, – Надя посміхнулася розслаблено, – ми проговорили всю ніч. Він сказав мені знову, що я найкраща і мені коли-небудь обов’язково пощастить. Я знайду людину, яка мене полюбить. І яку полюблю я. І ми будемо жити довго і щасливо.
– Ага. Поки смерть не розлучить вас, – пробубоніла Таміла. – А краще вже помріть в один день.
– Ти чого? – здивувалася Надя.
– Та нічого. Мене просто розчулює твоя дитяча безпосередність. Ти що, і справді нічого не розумієш? Він же любить тебе!
– Хто?
– Ну, точно дурочка. Ілля твій!
– Та не мій він. Він мені ще в дитинстві сказав …
– Ага, так, пам’ятаю. Без любові, без амурів. Дружити. А ти не замислювалася чому?
– Чому? – Надя раптом вся напружилася. Звичайно, вона давно на рівні несвідомого щось відчувала. Але ніяк не могла порушити домовленість. Адже домовилися! Ніяких амурів. Так якщо вона йому небайдужа, чому він це заперечує? Та й чи хоче вона зруйнувати ці безцінні для неї відносини з … жилеткою? Адже, швидше за все, на ній якесь прокляття. Ну не хочуть чоловіки з нею жити, любити її. А може, це вона не може з ними бути по-справжньому? Чому?
– Ой, та дитяча травма у тебе. Тебе просто колись залишив батько і тепер ти не можеш розслабитися ні з ким, весь час чекаєш підступу, не встигнувши почати відносини, вже подумки готуєш себе до розставання. Чоловіки це відчувають дуже.
– А ти? Ти така розумна стала відколи? Ти, по-моєму, на психолога всього три місяці, як пішла вчитися.
– Тут не потрібно бути психологом, якщо чесно …
– А тобі не приходило в голову, що всі ці чоловіки мені просто не підходили. Що я шукаю свого.
– Так навіщо шукати? Ось він. Просто зроби перший крок. Адже він теж колись втратив улюблену жінку – маму. Це травма, повір. Тому і боїться серйозних відносин і нових втрат.
Через місяць Надя святкувала свій день народження. Їй дуже не хотілося, але її близькі подруги Таміла і Віка все організували. «Облиш, 25 буває раз в житті, – безапеляційно заявили вони». Це був легкий фуршет в одному із залів недорогого затишного ресторану. Прийшли всі, ось тільки Ілля запізнювався. Надя ніяково дефілювала між гостями, і так їй було порожньо серед цих веселощів без Іллі! Хтось каже тост, а вона мимоволі все на вхід поглядає. Кілька разів перехоплювала вона проникливий погляд Таміли. Пару раз показала їй кулак, а один раз язик. Дитячий садок, їй-богу. Ну, яка любов з Іллею у неї може бути? Адже він їй як брат!
І тут від низки танцюючих брейк-данс думок, її відірвав Влад, її колишній. Спочатку вона побачила перед собою величезний букет троянд і, подумавши, що це Ілля, розцвіла. Але тут, коли з-за квітів виринув Влад, посмішка перетворилася в стиснуті від роздратування губи.
– Вітання. Сподіваюся, ти не заперечуєш? Не міг не привітати. Знаєш, я довго думав, я був не правий. Ти потрібна мені, а я тобі … …, – більше Надя нічого не чула. Вона побачила, як в зал входить Ілля. Він приніс її улюблені квіти – калли. Звичайно їх, хіба Ілля міг їй подарувати троянди? Але побачивши Влада, він зупинився, а потім просто вийшов. «Ну не можна ж бути таким дурнем!» – подумки обурилася Надя, вручила ошелешеному Владу букет троянд і поспішила за Іллею. Протиснувшись з натовпу, прохолоди кондиціонерів і тісноти в сутінки травня, Надя встала біля входу в ресторан, намагаючись розглянути, куди пішов Ілля. Але його й сліду не було. «Господи, якби ти зараз відправив по домівках всіх моїх гостей, мені було б байдуже. Нехай би він один залишився зі мною, – благала Надя про себе, стримуючи зрадницький клубок у грудях».
– Гей, іменинниця, ти що тут робиш? – позаду неї стояв той, хто був їй зараз потрібніше всіх на світі. Клубок в грудях все-таки вибухнув і заструмували струмки по щоках. Ілля дбайливо уклав її в обійми.
– Я думала, ти пішов, – нарешті прошелестіла Надя.
– Ага, це я дві години по заторах добирався, щоб ось так просто піти! Хто вибрав це прекрасне, зручне в «годину пік» місце?
– Таміла, – змучено посміхнулася Надя, – а де мої квіти?
– У вазі, дурненька. Я знайшов вазу в цьому осередку шуму та гаму. А що Влад? Він як тут опинився?
– Чесно? Взагалі не хвилює, забудь. Ти, ти знаєш, я давно хотіла тебе запитати. Ось ти зі мною, прямо як батько рідний вовтузишся. Навіщо ці кали, ці соплі до ранку, мої проблеми? Навіщо ти взагалі тут сьогодні?
– Ти знаєш, я давно до цього йшов, а саме сьогодні твердо вирішив сказати тобі: у мене вже давно є Віра – моя сестра, Любов – до дівчинки з розбитими колінами. Мені не вистачає поруч тільки одного, – сльози знову зрадницьки покотилися по щоках, – Надії. Вона у мене начебто є, але вона, то з’являється, то зникає. А я хочу, щоб поруч. Розумієш?
А ви вірите в дружбу між хлопцем та дівчиною?
