Рік тому я розлучилася з чоловіком. Звісно, що батьки та друзі намагалися відмовити мене від такого вчинку. Але заяву давно віднесла до суду, нас швидко розлучили. Тепер навіть зі святами один одного не вітаємо, а на вулиці проходимо повз, мов незнайомці. Зараз я живу сама, не маю нового хлопця, хоча кавалерів вистачає. Боюся, що знову хтось завдасть мені такого ж болю, як колишній чоловік. Прекрасно розумію, що це просто страх та самонавіювання і не потрібно рівняти всіх під одну лінію. Подруги завжди намагаються “випадково” познайомити зі своїми сусідами, братами чи колегами по роботі. Нещодавно мені виповнилося 51 рік. Доволі кругла дата, здавалося б – доросла та самодостатня жінка. Але ні.
Перші дзвіночки такого страху я помітила ще на роботі. Коли хтось з чоловіків підходив до мене (навіть звичайний кур’єр, який привозив воду) я намагалася уникати з ним розмови. На всі запитання давала відповідь “угу” або “ні”, навіть не дивилася на нього. Колись компліменти підіймали мені настрій та я посміхалася цілий день. А зараз гостро реагую навіть від секретарки чи помічниці директора. “Ой, у вас така гарна сукня” чи “який чудовий манікюр” – то я одразу червоній та з холодом кажу “спасибі” й швидко тікаю до свого кабінету.
Далі тільки гірше. Помітила, що весь час піклувалася тільки про комфорт чоловіка. Після роботи бігла додому готувати вечерю, а в суботу зранку навкарачки повзала та прибирала. А мої подруги дозволяли собі поспати до обіду, піти у салон краси чи спа та просто відпочити. Спершу я думала, що вони просто самозакохані дурненькі дівчатка. Але ні. Вони дбали про себе. Хотіли бути красивими та доглянутими. Дивлюся на себе у дзеркало – зморшки, сивина, неохайна укладка. Я давно не робила собі масаж у салоні чи навіть не нарощувала вії – краще на ці гроші купити нову швабру чи продукти.
І ось непомітно до мене підкралася депресія – остання стадія самотності. Часто приходжу додому та плачу. Велика порожня квартира, ніхто тебе не чекає. Навіть собаки чи кота не маю. Часом хочу простих обіймів та поцілунків, щоб мене хтось приголубив. Я хочу бути слабкою жінкою. Чути слова підтримки та любові. Звісно, що у мене багато подруг та рідні діти часто приїжджають у гості, але це не ті емоції, які я хочу знову відчути.
Погоджуюся, що у самотності є свої плюси та переваги. Але я не хочу ось так прожити до кінця своїх днів. Здається, що ось він шанс – почати нове життя, але щоразу згадую ту біль. Ось вже рік минув після розлучення, але таке відчуття, що все було немов вчора. Думаю, що тепер без допомоги спеціаліста мені не обійтися. Хочу знову бути щасливою та коханою. Вірю, що зустріну ще свого рідного чоловіка та буду для нього найкращою дружиною!
Що б ви могли порадити нашій героїні?
