Дзвінок у двері вдарив так, ніби хтось прийшов не в гості, а по своє. Сьома ранку. Вихідний. Я босоніж, у халаті — а на порозі вже Алла Андріївна з дорожньою сумкою.
— Ти ще в ліжку? Відчиняй. Я зайду. Чай зроби. Вона зайшла повз мене й пішла по кімнатах, відкриваючи шафки, ніби це її квартира.
На кухні сіла рівно навпроти й подивилась так, наче я запізнилась на допит. — Я прийшла поговорити про ваше весілля. Ніяких ресторанів. Гроші — на депозит.
Я стискала край столу й мовчала, а вона вже кивала, ніби ми “домовились”. І в цій тиші було найгірше: мою думку щойно купили за мій же чай. Продовження тут 👇👇👇
Дзвінок у двері розірвав тишу так, ніби хтось натиснув на тривогу. Сьома ранку. Вихідний. Я в халаті, босоніж, з розкуйовдженим волоссям підбігла до вічка — і відразу відсахнулась.
На порозі стояла Алла Андріївна. З тією самою сумкою, з якою люди зазвичай їдуть «на пару годин», а потім лишаються керувати життям на роки.
— Ти ще в ліжку? — сказала вона замість «добрий день». — Відчиняй. Я зайду. Чай якийсь зроби.
Вона пройшла повз мене, навіть не чекаючи, поки я відступлю. Скинула пальто на стілець, ніби це її стілець, і одразу рушила по квартирі — не питаючи, не пояснюючи.
Я поставила чайник. Металевий клац — і тиша знову стала густою. З коридору доносилися її кроки: спальня, друга кімната, ванна, кухня. Відкривання шафок. Пауза біля вікна. Стиснуте «угу».
Вона повернулась на кухню і сіла так, ніби я запізнилася на власний прийом.
— Квартира… нічого так, — кивнула вона. — Ремонт не найдешевший. Але підправити є що.
Я поставила чашку перед нею. Не сіла.
Алла Андріївна подивилась на мене поверх окулярів, ніби зважувала, з чого почати — з критики підлоги чи з критики мене.
— Я прийшла поговорити про ваше весілля, — сказала вона рівним голосом. — Денис мені все сказав. Викидати такі гроші на один день — це дитячий садок. Вам треба думати головою. Депозит. І все.
Я притисла пальцями край столу.
— Ми… вже багато вирішили, — тихо відповіла я. — Ресторан забронювали. Я сукню дивлюся. Запрошення…
— От саме, що «дивлюся», — перебила вона. — А треба не дивитися, а зупинятися. Тихо розпишетесь — і досить. Ви ж не мільйонери.
Вона зробила ковток чаю, скривилась.
— Цукор де? Ну та нічого… Розумна дівчина, зрозуміла. Домовились.
Слово «домовились» прозвучало так, ніби я щось підписала. Я не сказала «так». Я просто мовчала. І вона це забрала собі як згоду, як трофей.
Увечері Денис прийшов додому з таким обличчям, ніби день пройшов нормально. Він навіть не згадав, що його мама влаштувала в мене ревізію о сьомій ранку.
Я не витримала на першій же хвилині.
— Денисе, — сказала я, не підвищуючи голосу, — чому твоя мама приходить і вирішує, чи буде у нас весілля?
Він зняв куртку, повісив рівно, як завжди. Занадто рівно.
— Вона просто хоче як краще, — кинув, не дивлячись. — Вона старша. Вона розуміє.
Я стояла посеред кухні й відчувала, як у мене повільно змінюється погляд. Не гнів — щось холодніше.
— Давай домовимось, — сказала я. — Наші рішення — це ми з тобою. Двоє. Добре?
— Добре, — швидко відповів він. — Звісно.
— І весілля буде.
— Буде, — кивнув він і пішов мити руки, ніби розмова вже закінчена.
А за кілька днів знову задзвонили у двері.
Цього разу не було «ранок-вихідний» як виправдання. День. Я якраз розкладала каталоги з декором на столі. На екрані телефона — переписка з фотографом. У коридорі — коробка зі зразками запрошень.
Я відчинила — і Алла Андріївна влетіла словами раніше, ніж ногами.
— Ти з першого разу не зрозуміла?! — її голос ударив по стінах. — Я ж сказала: ніякого весілля не буде! Ти що, глуха?
Я зробила крок убік.
— Добрий день. Проходьте. Якщо вже прийшли — то говоріть нормально.
— Немає про що говорити! — вона навіть не зайшла, стояла в дверях, як контролер. — Все вже вирішено. Розпис — тихо. Гроші — на депозит. Або… — вона змінила тон, і в ньому з’явилась хижість. — Або віддайте Лєрі. Їй ремонт потрібен. Вона вагітна. Не до ваших пісень і суконь.
Я заплющила очі на секунду. Відкрила.
— Ви зараз серйозно? — спитала я. — Це наші гроші. Чому ми маємо комусь робити ремонт?
Алла Андріївна звузила очі, обперлась рукою об одвірок, ніби підпирала мій вхід у власне життя.
— Бо ти забагато на себе береш, — кинула вона. — Тобі пощастило, що тобі такий чоловік попався. Квартиру купив, тебе одразу поселив. А ти замість «дякую» — тянеш його на витрати. Білу сукню, гостей… Принцеса.
Я повільно вдихнула.
— Перепрошую, — сказала я, і в моєму голосі з’явився метал. — З чого ви взяли, що цю квартиру купив Денис?
Вона навіть не моргнула.
— Він мені так сказав, — відповіла вона, як про очевидне. — То ти тут не командуй. Я з ним поговорю — і вилетиш звідси, як миленька. А ті гроші, що ти хочеш спустити на ресторан… краще мені віддайте. Я знайду їм нормальне застосування.
Вона вимовила «мені» так, ніби уже тримала ці гроші в гаманці.
Я нічого не сказала. Просто повернулась і пішла в спальню. Чула за спиною її презирливе сопіння, як звук перемоги.
В шафі, у папці з документами, лежало те, що я ніколи не діставала для чужих людей. Я взяла папку обома руками, ніби вона важила більше, ніж папір.
Повернулась у коридор.
Алла Андріївна стояла все там же, з підборіддям, піднятим на сантиметр вище потрібного.
Я відкрила папку і поклала на тумбочку.
— Ось, — сказала я.
Вона глянула й одразу зморщила лоба.
— Що це ще за…?
— Документи на квартиру, — рівно відповіла я. — Власник — я.
Її губи розійшлися, але звук не вийшов з першого разу.
— Як це… твоя? — прошипіла вона. — Коли ти встигла його так… — вона ковтнула слово, — так обкрутити, що він оформив на тебе?!
Я мовчки ткнула пальцем у дату.
Алла Андріївна нахилилася ближче. Її обличчя змінилось за секунду: спочатку недовіра, потім рахунок у голові, потім — білий колір, ніби хтось вимкнув світло.
Вона випросталась різко, як від удару.
— Це… — вона спробувала сказати щось ще, але слова не знаходилися.
Я спокійно закрила папку.
— Ви могли б хоча б вибачитись, — сказала я тихо.
Алла Андріївна не відповіла. Вона розвернулась так, що сумка вдарилась об дверну ручку, і пішла, не дивлячись назад. Двері грюкнули, аж пил здригнувся на килимку.
Того вечора Денис прийшов раніше. З порога усміхався, але усмішка трималась на тонкій нитці.
— Мама дзвонила, — сказав він обережно, ніби пробував температуру води. — Ти… навіщо ти їй ті документи показувала?
Я поставила перед ним тарілку, але вилку не дала. Нехай руками відчує незручність.
— Бо вона прийшла сюди кричати, що мене «викинуть», — відповіла я. — Бо вона впевнена, що це твоя квартира. Бо ти їй так сказав.
Він зітхнув і опустив погляд у стіл, як школяр, який сподівається, що вчителька втомиться.
— Ну я… сказав так, щоб її не засмучувати, — пробурмотів він. — Неприємно ж матері чути, що син живе у жінки. Це дрібниця. Ти ж не будеш через таке скасовувати весілля?
Я подивилась на нього довго. Він підняв очі — і одразу почав говорити швидше, ніби швидкість могла перекрити зміст.
— Ми ж усе планували… ресторан… ти ж хотіла… Мама просто… вона така… але ж це моя мама…
Я встала. Не грюкнула стільцем. Просто встала — і в цій тиші він раптом замовк сам.
Пішла в спальню, дістала коробку зі зразками запрошень. Ті самі, які я розкладала вдень. Повернулась на кухню, поставила коробку на стіл між нами.
Денис подивився на неї з надією, ніби це й є доказ, що все нормально.
Я відкрила кришку, дістала зверху конверт з його ім’ям — тим красивим шрифтом, який я так довго вибирала. Пом’яла його в долоні повільно, не відводячи очей.
Потім взяла ключі з гачка біля дверей і поклала перед ним — на той самий стіл, де ще стояла недопита чашка.
— Закриєш, коли вийдеш, — сказала я.
І пішла в коридор, не озираючись, поки за спиною Денис тихо, майже нечутно, пересунув ключі до себе, ніби боявся, що вони обпекуть пальці.
