– Ганнусю! Це ти?
Я відчула на своєму плечі чиюсь руку і різко обернулася. Я була здивована настільки, що аж у роті пересохло. Переді мною стояла моя колишня свекруха.
– Ганнусю, я така рада тебе бачити! Боже, яка ти зараз гарна. А прикраси! Це справжнє золото, – з цими словами свекруха почала роздивлятися мій браслет.
Вийшло так, що ще в студентські роки я вийшла заміж за сина Зої Володимирівни – Олексія. Тоді мені здавалося, що це було справжнє кохання і зовсім неважливо де жити, тільки б з ним. Так ми і переїхали до його матері. Тоді я була ще зовсім юна та наївна. Старалася не звертати уваги на всі дорікання свекрухи. Може, все було б добре, якби не його зрада.
Того вечора він повернувся з роботи запізно, помився і одразу пішов спати.
– Ну і чого ти стоїш? Може сумку чоловікову розбереш?- одразу накинулась на мене свекруха.
Я покірно почала діставати контейнери з-під обіду і вже мала нести їх на кухню, аби помити, але мій погляд зачепився за шматок мережива у сумці. Коли я смикнула за нього, в моїх руках опинився білий жіночий бюстгальтер. Він явно належав не мені.
Тоді, я почала шукати цьому якесь логічне і розумне пояснення. Але мої думки перервали крики свекрухи. Вона прибігла до мене з сорочкою чоловіка і стала показувати, що на комірі сліди від жіночої помади.
Висновок був очевидним – це зрада. Я не кричала і не сварилась. Я просто зібрала речі і тихо подала на розлучення. Чоловік пробачення не просив, а просто сказав:
– Якщо ти мені не віриш, значить в нашій парі нема довіри. А без довіри – нема стосунків.
І тут, вся вина за розлучення впала на мене.
Спогади порушили слова мого сина.
– Мам, дивись який я камінь знайшов. Кішку нагадує, – він підніс камінь прямо мені до обличчя. – Ну хіба не схожий?
– Так, дійсно, – ласкаво відповіла я і поцілувала його в чоло.
– Це твій син?- розгублено запитала свекруха.
– Так, мій.
– А мені завжди здавалося, що ти безплідна…
– А з чого такі висновки?
– Ну ви з моїм Олексійчиком роки разом прожили, а дітей так і не завели.
– Це було сплановано. Ми хотіли трошки грошей назбирати, квартиру купити і вже тоді дітей заводити. Хотіли вагітніти вже років через 5. Але це вже в минулому. До речі, як він? Одружився?
Свекруха зблідла і не могла вимовити ні слова.
– Може вам води, чи лікаря? Вам погано? Як вам допомогти? – не на жарт злякалася я.
– Ні-ні, лікаря не потрібно. Дай водички, – вона взяла з моїх рук пляшку і почала жадібно пити воду. – Це ж я той бюстгальтер в сумку підклала. І з помадою я теж постаралася. Я думала, що ти не можеш дітей мати, а я внуків хотіла. От і вирішила вас розлучити. А в мене Олексій гордий, не став пояснювати. Я так і знала, що так буде. Але зараз, в тебе є дитина. Це ж зовсім інша справа. Ходи зі мною!
– Куди? – розгублено запитала я.
– Як куди? До Олексія! Чоловік в тебе є?
– Звичайно.
– От і добре, сина на чоловіка залишиш. Розлучишся і заміж знов за Олексія вийдеш! Діток йому народиш. Будуть такі ж самі, – і свекруха почала тягнути мене за руку.
– Ви що, з глузду з’їхали? Нікуди я не піду. В мене сім’я є. І все вже у минулому.
– Ах ти, яка хамка стала! Я тобі гарного чоловіка пропоную, а ти хвіст розпустила і носом крутиш! Ну нічого, як тільки надумаєш – приходь. Я тебе завжди прийму.
Ну це хіба нормальна людина? Хоче, щоб я кинула сина і чоловіка і знову з нею жити стала. Та і вдячна я їй, якби не цей вчинок, то я б зі своїм нинішнім чоловіком не познайомилася.
А що б ви відповіли свекрусі?
