Ніколи не розуміла жінок, які не можуть знайти спільну мову з родичами своїх чоловіків. От в мене з усією ріднею мого Андрійка прекрасні стосунки. Брат чоловіка і його дружина — взагалі наші найкращі друзі.
Ми часто навідуємося одне до одного в гості, зідзвонюємося, одним словом, підтримуємо зв’язок. Мені здавалося, що так буде завжди, але я помилялася.
Рік тому між нами виникла серйозна суперечка. Причина така банальна, що навіть розповідати соромно.
Діло було так… Після того, як в Україні почали відбуватися такі страшні речі, будівельний бізнес Назара накрився мідним тазом. А хто ж в такий непевний час буде хати будувати?!
Всі справи обірвалися так різко, що Назарко навіть не зміг розрахуватися зі своїми робітниками. Бідолашні чоловіки спершу мовчали, терпіли, а потім почали надзвонювати керівнику.
– Брате, я вже з тим всім посивів! Не знаю, де взяти гроші, щоб виплатити зарплати. Вже руки опускаються! А треба ж іще дітей чимось годувати.
Ми з Андрійком в січні минулого року продали стару квартиру в Дрогобичі. Жити там і так не планували — хотіли вкласти кошти в розбудову хати. Але не могли пройти повз біду наших родичів. Позичили всю суму Назару.
– Братику, ти собі навіть уявити не можеш, який я тобі вдячний! Все до копійки верну — обіцяю!
– Та не треба! Краще з прибудовою нам допоможи, коли на ноги встанеш! Будемо вважати, що я проплатив твою роботу авансом.
На тому й домовилися. Назар розплатився з робітниками, Уляна нам кожного дня дзвонила і дякувала, бо нарешті могла спати спокійно і не переживати, що вони по вуха загрузли в боргах.
Минув місяць, минуло три, п’ять, десять, а грошей нам повертати ніхто й не збирався. Брат чоловіка потихеньку відновлював свою фірму. Не все йшло ідеально, але на хліб його сім’ї точно вистачало. Ми чекали, коли ж він нарешті відправить робітників, щоб ті почали будівництво, але цього таки не сталося.
– Назаре, ми вже стільки часу втратили. Фундамент ще минулого року залили, а роботу так і не почали. За цілий рік той цемент вже певно потріскав.
– А я чим поможу?
– Як це? Поверни мені хоча б частину суми — я домовлюся з іншими будівельниками, якщо твої дуже зайняті.
– Та чого ти, брате? Куди квапитися? Дай мені ще трохи часу. Чим же я з людьми потім розраховуватися буду?
– А чого мене то має цікавити, Назаре, то ж твій бізнес!
Ой, що тоді почалося! Уляна після того вечора почала надзвонювати мені на мобільний, плакала, нарікала на нас з Андрієм.
– Як ви так можете? Ми ледь кінці з кінцями зводимо, діти солодощів вже місяць не бачили — на всьому економимо, щоб бізнес відновити, а ви за якихось кілька тисяч євро вдавитися готові!
От і що на таке скажеш?! Неприємно все це звісно, але ми з Андрійком вирішили не відступати — до кінця вимагати повернення своїх грошей.
Тоді Назар взяв кредит і кинув нам в поштову скриньку конверт з усією сумою боргу. Уявіть собі, навіть в квартиру не зайшов! Написав скупу смс-ку, в якій повідомив, де шукати гроші.
Цирк на дроті, одним словом. Тепер ні він, ні його дружинонька не хочуть з нами розмовляти. Ми пробували помиритися — та все марно.
От скажіть мені, будь ласка, хіба то нормальні люди?! Наш бюджет теж не гумовий — скільки ще було слухати порожні обіцянки родичів?!
А кого підтримуєте в цій історії Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
