Упродовж усього шлюбу я була переконана, що в мене хороша й міцна сім’я. Ніколи навіть краплі сумнівів не було, бо й причин на те не існувало. Тож не вірила, що й зі мною може трапитися лихо, про яке досі тільки чула від них.
Того дня чоловік заявив, що йде на святкування ювілею до свого начальника. Пам’ятаю, що не дуже втішилася такій новині, але перечити не хотіла. Все ж таки начальник. Робота. Сама працюю і все розумію. Дала декілька настанов і ми розпрощалися. Він поїхав на празник, а я – до роботи.
За рутиною навіть не помітила, що коханий так жодного разу і не зателефонував мені. Зазвичай хоча б раз у декілька годин списуємося. А тут тиша. Ну, напевне, не до переписок зараз: музика, розмови, колектив і таке інше.
Додому я також повернулася сама, усвідомивши, що до цього й дня не минало, аби чоловік не приїхав по мене на роботу. Щоб відволіктися, зайняла руки і голову хатніми справами і домашніми клопотами. Приготувала вечерю і сіла чекати чоловіка. Вечеряємо, до слова, ми також завжди разом і тільки опісля можна лягати спати. Усе в кращих сімейних традиціях. Минула одинадцята вечора… Стало якось тривожно. Таки наважилася набрати номер коханого. Просто переконаюся, що все гаразд – і одразу в ліжко.
На дзвінки ніхто не відповідав. Паніка дедалі більше охоплювала моє нутро. Я повагалася трохи і подзвонила директору компанії, у якого якраз і був ювілей.
– Ілле Івановичу, доброго вечора. Це Оксана. Зі святом Вас, із днем народження. Даруйте, що відриваю від святкувань, просто за чоловіка хвилююся. Ви могли б покликати його?
– Що? Які святкування? Я сплю давно.
– Так ювілей у Вас сьогодні. Чоловік на святкування поїхав.
– Жінко, ви смієтеся? Я влітку народився, а зараз що? Грудень. А чоловік Ваш сьогодні з роботи швидше відпросився. На власні очі бачив, як він сідав у червону іномарку.
– Я дуже перепрошую…
Жінка зніяковіла. Абияк попрощалася з директором і вимкнула телефон. Та не встигла вона це зробити, як у дверях з’явився той, кого вона так ревно шукала. Такий щасливий і усміхнений, одразу почав локшину на вуха вішати. І, знаєте, я б і повірила, якби не той дзвінок.
– І як відсвяткували?
– Усе чудово. Тільки начальник перебрав і довелося додому відвезти, тому затримався трохи.
– Так? То це його червона іномарка? А власний водій – красива блондинка?
Чоловік замовк. Посмішка враз зникла з його обличчя. Здається, він зрозумів, про що йшлося.
Так я і дізналася, що була частинкою любовного трикутника.
Коханий клявся, що любить мене і за весь час шлюбу не пожалів про те, кого вибрав для створення сім’ї. Але і її любив також.
– Тебе я не лишу, повір. Але і від неї піти зараз не можу. Я обох люблю, розумієш?
Але я зрозуміти такого не могла. Шведською сім’єю жити не хотіла, щоб чекати в черзі за своєю порцією уваги й любові.
– Знаєш, коханий, я також зараз люблю. Але тільки себе. Бо я в себе єдина й неповторна. І ти краще також вибір зроби, бо так у світі не буває.
Ось минуло пів року як ми розлучилися. Колишній і досі настирливо просить повернутися. Вірить, що я й справді його пробачу. Підмовляє його і матір. Дзвонила якось мені, просила прийняти зрадника, а за приклад брала власну сім’ю, мовляв, сама живе вже стільки і все пробачає.
Ну, це її право, а я свій вибір уже зробила.
Чи доводилося Вам або комусь із Ваших знайомих потрапляти в любовний трикутник?
Як Ви ставитеся до невизначеності чоловіка?
Як йому слід було б вчинити у такій ситуації?
