Декілька днів тому я отримала досить цікаве повідомлення від своєї подруги Христини. Ми навчалися разом у школі, зараз у кожної своє життя та родина. Правда, вона залишилася у рідному місті, а я зараз живу у столиці. Однак, після закінчення навчання ми втратили контакт, адже у неї дітки, в мене – робота. Коли я побачила це повідомлення від неї, то просто відняло мову:
“Твоя бабуся збирає пляшки по місту, а ти собі на морі відпочиваєш та фотографії викладаєш!”
Я дивилася на екран та не могла зрозуміти, у чому все-таки справа? Які пляшки, яка бабуся? Можливо, що вона просто переплутала. Я працюю у великій будівельній фірмі та заробляю достатньо, можу собі дозволити дорогі речі та відпочинок закордоном, але не забуваю про стареньку. Щомісяця надсилаю їй гроші на ліки, продукти та комунальні послуги. Знаю, що у неї мізерна пенсія. Намагаюся приїхати до неї у гості та свята й вихідні, адже у неї нема навіть подруг у місті. Часто телефоную, адже переживаю за її здоров’я.
Вирішила наступної суботи поїхати до старенької. Щось мені ніяково стало після такого повідомлення. Однак, все-таки написала відповідь подрузі, мовляв, не треба говорити різні дурниці та плітки. Вона не сміє так ображати стареньку бабусю. А через декілька хвилин я отримала відео. На ньому видно, як моя бабця дістає зі сміттєвого бака біля супермаркету порожні пляшки та складає їх собі до сумочки. Я її одразу впізнала – те саме пальто, хустинка, сумка та сиве волосся… Звісно, що я вибачилася. Адже щось заперечувати – марна справа, на відео чітко видно, що це вона. Соромно та одночасно страшно стало.
У суботу зранку швидко зібралася та поїхала до рідного міста. Я не попередила стареньку про свій візит. Декілька хвилин стукала у двері – ніхто не відчиняє. Можливо, що бабуся просто спить або ж пішла у магазин за продуктами? Присіла на східці та почекала. Руки тягнулися до галереї, де було те саме відео, але я не хотіла його навіть вмикати. Видалила геть. Не треба мені зайвий раз цього бачити.
Через декілька хвилин я почула, як відчинилися вхідні двері у під’їзді та хтось важко підіймався. Щось тихо стукотіло – скло. Точніше, це були скляні пляшки. Побачила сиве волосся та хустину, яку я колись подарувала бабусі на день народження. Це була вона.
– Ой, онученько! А ти як тут опинилася, чому мене не попередила про те, що заїдеш у гості? – зніяковіло відповіла бабуся.
Я помітила, що вона зашарілася та заховала сумку за спину, але скло все одно стукало. Ми зайшли додому, адже не хотіла відчитувати стареньку при сусідах. А вона почала плакати, як мала дитина. Зізналася, що їй дуже соромно приймати чужі гроші. Тому вона їх не витрачала, все складала на банківську картку.
– Бабусю, але я ж твоя онучка та хотіла тобі допомогти! Як можна вижити на таку пенсію, як у тебе?
Я вже сама почала плакати. Моя старенька бабуся все життя старанно працювала вчителькою у школі, а зараз повинна збирати пляшки, щоб мати хоча б якісь гроші на ліки. А біля великих супермаркетів та нічних клубів завжди багато пляшок – молодь випиває та залишає поруч зі сміттєвими баками. Слізно просила бабусю більше такого не робити, адже тепер настала моя черга піклуватися про неї. Пообіцяла їй купити путівку на море та разом поїхати на відпочинок. Адже хто про неї потурбується, якщо не я?
А ви допомагаєте своїм стареньким родичам?
