– Синку, ну приїжджай, будь ласка, так давно вас всіх не бачили. Та й теплицю доробити треба, а то нічого в цьому році посадити не встигнемо … Онучка без огірочків залишиться, а вона їх так любить … – голос жінки в трубці перейшов на особливо жалісливі нотки. – Ну досить ображатися, не могла я Вані відмовити, він мені такий же син, як і ти.
– Ось і попроси його, чого ти мені телефонуєш? – Ілля був роздратований.
– Ну що його кликати, він же не вміє нічого робити! Батько б і сам впорався, так вік уже не той, – Зоя Павлівна не залишала надій розжалобити сина.
– Мама, я тобі вже сказав, що я з приводу всього цього думаю … А поки все, до побачення, мені немає коли розмовляти.
Ілля повісив трубку. На душі було паршиво – звичка завжди допомагати батькам давала про себе знати, але уражена гордість теж не залишала його в спокої.
Все почалося приблизно два роки тому, коли його молодший брат, Іван, повернувся з іншого міста. Там він нібито облаштовував своє особисте життя – жив у якоїсь дівчини, яку батьки тільки пару раз і бачили. Поїхав, нікого не запитавши, і повернувся також – «Зустрічайте, їду!».
Та дівчина вчилася з ним на паралельному курсі в інституті. Ну, кохання-зітхання, всі справи. Сама вона була не місцева, але батьки їй в рідному місті надали їй бабусину квартиру – живи, доню, заводь сім’ю. Ну ось вона і привезла до себе цього хулігана з надією на щасливе майбутнє.
Два роки вони там поневірялися, але нічого у них не склалося – розлучилися. Що там насправді відбувалося, ніхто не знає, а розповідями брата Ілля не вірив. Для себе він вирішив, що дівчина просто нарешті зрозуміла, з ким має справу, і попросила «звільнити приміщення».
Загалом, братик повернувся додому, почав жити у батьків. Влаштувався на роботу, але всі гроші витрачав на розваги.
Ілля, до слова, вже 10 років як від батьків з’їхав. За цей час одружився, народилася дитина. Спочатку вони з дружиною орендували житло, а кілька років тому взяли двокімнатну квартиру в іпотеку. Батьки йому грошима не допомагали, тому що у них у самих майже всі доходи йшли на облаштування дачі.
Ось з цією самою дачею і була пов’язана велика образа Іллі. Сім років тому, коли батьки ще тільки збиралися будувати там будинок, Ваня сказав, що йому це все не треба, він туди їздити не збирається. Так що, мовляв, якщо хочете – будуйте, але я допомагати нічим не буду. Ілля ж підтримав ідею.
У підсумку Ілля всі ці роки допомагав і грошима, і руками. Іноді всю відпустку проводив на будівництві. Коли ж будинок був більш менш готовий, і в ньому стало можливо жити хоча б влітку, братик, який повернувся раптово, вирішив, що дача – це дуже здорово.
Він почав регулярно приїжджати туди то з одною, то з іншою дівчиною. Часом привозив з собою цілу компанію дружків з їх подругами, і вони зависали там на всі вихідні.
У такі дні Ілля зі своєю сім’єю просто не міг там перебувати. Але батьки вважали, що нічого поганого в цьому немає – хочеться синочку з друзями відпочити, так нехай відпочивають. А те, що дівчата змінюються – так то ж молодість, нехай нагуляється, як слід.
При цьому справ на дачі як і раніше вистачало – доводити будинок «до розуму», замінити теплиці, та й в городі завжди була робота. Ваня ж змінив тільки першу частину свого слова – щодо того, що йому нічого не потрібно. Про другу він не забував і дійсно нічим не допомагав.
Ілля ж як і раніше приїжджав туди не так відпочивати, як працювати. І все ж йому там дуже подобалося – красива природа, озеро близько. Після трудового дня в гарну погоду ходили купатися, а потім готували що-небудь на мангалі. І сон там був просто чудовий. Та й донька цілий день проводила на відкритому повітрі, їла ягоди з грядки, грала з бабусею і дідусем.
Але будь-якому терпінню приходить кінець – ось і Іллі захотілося справедливості. Після чергової п’янки-гулянки молодшого брата на дачі, Ілля не витримав, і висловив тому все, що про нього думав. Сказав також, що наступного разу вижене всю цю чесну компанію.
Батьки при цьому були присутні, і встали на захист молодшенького. Мовляв, так не можна, потрібно поважати брата … Тоді Ілля плюнув на все і поїхав, сказавши наостанок, що ноги його на цій дачі більше не буде.
Відтоді пройшов вже майже місяць. Перший тиждень його ніхто не турбував, але потім мама почала періодично дзвонити. Мовляв, чому не приїжджаєш, внучку не привозиш … Але Ілля не піддавався на умовляння – прихований підтекст цих дзвінків йому був очевидний.
Потім мама перейшла до нової тактики – почала тиснути на жалість, волаючи до синівської любові, говорити про їх з батьком тягарі, проблеми зі здоров’ям …
Потім знову перейшла на його дочку – мовляв, дитина літо в чотирьох стінах просидить, через якісь дурні образи …
А потім почала говорити прямим текстом – приїжджай, допомагай, пропадаємо без тебе, оскільки немає кому дачу добудовувати …
У підсумку Ілля поставив умову – батьки забороняють Вані проводити на дачі час з друзями і залучають його до допомоги на рівних з усіма умовах. Якщо того це не влаштовує, то і нема чого йому там робити. А поки цієї розмови не відбудеться, Ілля на дачу не приїде.
І ось сьогодні нова спроба мами, а пісня все та ж – значить, з братом так і не поговорила. Що ж, іпотеку Ілля вже майже погасив, може і новий кредит взяти – на покупку своєї власної дачі.
Там, до речі, в цьому ж садівництві гарна ділянка продається з готовим будиночком – влітку жити можна. А батькам дачу нехай Іванко добудовує – Ілля навіть розсміявся від цієї думки. На душі якось полегшало …
Як ви вважаєте, Ілля правильно вчинив, що припинив приїжджати до батьків на дачу?
