— Скільки можна? — я знову кричала, коли вона злізла з горщика, зробила все в штани і спокійно пішла до кімнати.
На підлозі калюжа. Колготки мокрі. Горщик стоїть чистий. Поруч пачка серветок, крем, памперси, які я вже давно хочу прибрати, а не можу.
Мама з кухні крикнула: — Не ори на дитину. Їй два з половиною роки.
А мене вже трусило. Я переодягала її, кидала брудні речі в таз і ловила себе на одній і тій самій думці: я не хочу цього всього.
Я народила її від одруженого чоловіка. Він роками говорив, що в шлюбі дітей нема, що проблема в ньому, що якби я завагітніла, він би пішов до мене.
Я завагітніла. І пішов він. Тільки не від дружини, а від мене.
Я дитину залишила. Дуже хотіла народити. Думала, далі якось буде. Не вийшло.
З боку все нормально. Годувала, купала, міняла памперси, вставала ночами, бігала з пляшечками, ліками, температурою, соплями. Все робила.
Тільки радості в мене не було. Взагалі.
Мама весь час повторює: — Потерпи. Підросте — буде легше.
А легше не стало. Спочатку цей горщик. Потім вона почала влаштовувати істерики через все. Не той стакан, не та ложка, не так закрили двері, не дали телефон.
Одного разу я зайшла в кімнату, а вона фломастером розмалювала стіну біля ліжка. Рожеві каракулі, ковпачок валяється під шафою, руки сині.
Я схопила той фломастер і закричала: — Ти що робиш? Не можна!
Вона дивиться і мовчить. Потім падає на підлогу і верещить.
Мама прибігла, забрала її в мене з рук і каже: — Та перестань ти. Вона ж маленька.
А я вже не могла слухати це «маленька». Вона маленька сьогодні, завтра маленька, післязавтра теж маленька. А я з нею щодня.
Ще одна моя біда — вона майже не говорить. Звуки є, кілька слів є, а повторювати не хоче. Кольори не каже. Пояснити, чого хоче, не може. Просто кричить і тягне мене за руку.
Я їй: — Скажи. Покажи. Що тобі треба?
А вона в істерику. І я теж починаю кричати.
Потім мені вже страшно від самої себе. Бо я дивлюся на свою дитину і злюся через горщик, через стіну, через кашу на столі, через розкидані кубики, через мокру куртку після прогулянки.
Якось я поїхала на три дні. Просто треба було відлучитися. І от там був момент, який мене добив.
Я не скучила.
Я спала всю ніч. Пила каву гарячу, а не холодну. Їла з тарілки, а не доїдала за дитиною. І не думала про неї щохвилини.
Коли повернулася, мама зустріла мене в коридорі, в одній руці дитина, в другій пакет з підгузками і чеком з аптеки.
Каже: — Тримай. Закінчилися серветки, крем і жарознижувальне. Я купила.
Донька подивилася на мене, притиснулася до мами і сказала своє криве: — Ба.
І до мене не пішла.
Мама тоді тихо, але жорстко сказала: — Вона все відчуває.
Я нічого не відповіла. Зняла куртку, поставила сумку біля дверей і пішла мити руки. У ванній лежали її маленькі штанці після чергової аварії, а на дзеркалі були сліди від її пальців.
Я живу з батьками. Якби не вони, я не знаю, що було б. Іноді думаю страшні речі.
Іноді думаю: якби не осуд родичів і батьків, я б віддала її в іншу сім’ю. Щоб її любили там, де можуть. А не тут, де я тільки злюся.
Можете як хочете це називати. Але я живу так щодня.
Сьогодні ввечері вона знову кричала через ложку, потім вилила суп на стіл і сіла на підлогу. Я мовчки витерла стіл, підняла каструлю, віддала дитину мамі і сказала: — Я записуюся до лікаря. Бо так далі я вже не витягну.
