Сьогодні Анні Вікторівні виповнилося 70 років. Ювілей. Але замість веселих святкувань, старенька сиділа у сквері на лавочці і вмивалася гіркими сльозами. Ніхто з дітей так і не приїхав її привітати.
Втім, не всі виявилися такими байдужими до празника жіночки. Її привітала санітарка, пригостивши смачним і соковитим яблуком. Бабуся, до речі, лежала в місцевому пансіонаті. Сусідка по палаті також виявилася щедрою на привітання. Решта персоналу та знайомих геть забули про пані Анну.
Жінка прекрасно розуміла, куди потрапила. У це місце привозили людей похилого віку, які заважали своїм рідним. Робили все для того, аби ті спокійно доживали останні місяці, не створюючи їм проблем. Певне, таким клопотом Анна Вікторівна була й для своєї невістки. Син привів її сюди, начебто підлікуватися. Обіцяв, що повернеться… Так більше і не навідувався.
Невістка завжди була всім невдоволена. А погіршилася ситуація, коли молодята до неї переїхали. Квартира взагалі належала старенькій. це тільки згодом син вмовив її переписати житло на нього. Втім, обіцяв, що відбирати хату в неї ніхто не буде. Але збрехав. Як тільки документи були підписані, хазяйкою в домі стала його дружина.
– Здати мене вирішив, сину, так? Непотрібною я вам стала? – того дня син завів розмову про пансіонат. Казав, що мамі треба підлікуватися і відпочити. Обіцяв, що багато часу це не займе. Але Анна вік прожила і геть не була дурною жінкою. Розуміла про що йдеться… Розуміла, але змиритися і прийняти рішення сина не могла.
Ось уже другий рік так живе.
Як тільки син підписав документи, то одразу й втік із цього “санаторію”, як називав його сам. До матері приїжджав з того часу тільки один раз. Привіз скупі гостинці і, навіть не вислухавши, як тій живеться, поїхав геть. На тому все й скінчилося.
Жінка часто телефонувала додому, на домашній телефон. Але відповідали постійно чужі люди. Виявилося, що квартиру син продав. Інших контактів Анна не мала, тож і жила у тиші та незнанні. Трохи поплакала з горя, але згодом заспокоїлась. Розуміла, що сльозами горю не зарадиш. Та й забирати з того притулку її вже ніхто не збирався.
Єдине, про що жінка жаліла найбільше, що зараз не давало їй спокою, той факт, що колись вона образила рідну доньку, обравши її брата.
Родом Анна Вікторівна була із села. Там народилася, виросла і заміж вийшла. Пара спокійно господарювала у власному домі, доки з міста якось не приїхав їхній сусід.
– У місті взагалі краса. Не те, що тут. Там і квартири зручні, і робота хороша. Там ти, як пан, а тут що.. Чого тут нажити можна?
Ось Петро наслухався байок і захотів у місто переїхати. Почав вмовляти Анну. Та довго відмовлялася, все ж таки у селі все життя провела. Куди ж їм. Але з часом погодилась.
Довелося все продати, але сім’я не сильно й жаліла. Квартиру їм виділили, а доробившись, навіть Запорожця собі купили.
Хто ж знав, що такі надбання і зведуть Петра зі світу. Чоловік потрапив у ДТП. Пошкодження були сильні, тож на другу добу він помер. Так Анна Вікторівна лишилася сама з двома дітьми на руках. Довелося влаштуватися на роботу. Треба ж було якось ростити малят. Усе самій доводилося. Тож думала, що на схилі літ і вони їй чимось віддячать.
З часом діти повиростали. Син у нехорошу історію втрапив. Треба було відкупитися. Грошей Анна назичила багато. Згодом і донька заміж вийшла. Народила мамі онучку і все б гаразд, яки не хвороба. Дитя дівчини сильно хворіло. Потрібні були і гроші, і час, і лікування. Діагноз навіть не одразу змогли поставити. Точніше приписали. Просто щоб був. Щоб не просто так за лікування кошти брати.
Доки жінка бігала по лікарнях, чоловік збайдужів і подав на розлучення. Але дружині було не до того. Вона доньку вище нього собі тоді поставила й горювати не стала. А потім познайомилася з одним молодим чоловіком. У лікарні, куди водила доньку. У його сина діагностували таку ж біду, як і в її чада. Так молоді люди й почали спілкуватися.
Потім усе переросло у стосунки. Стали жити разом. Втім, біда не хотіла покидати цю сім’ю. Через 5 років захворів і чоловік. Необхідна була термінова операція. Дуже дорога, до речі. Тож донька звернулася до Анни Вікторівни. Знала, що та мала гроші, але, як виявилося, допомагати не збиралася. Жінка ті гроші віддати синові збиралася, тож з донею сильно посварилася.
Вони не розмовляли понад 20 років. Будь-які контакти були обірвані. І надіятися на їхнє відновлення було марно. Чула старенька тільки, що чоловіка її Даринка вилікувала і вони разом із дітьми переїхали поближче до моря.
Жаль, що час не можна повернути назад.
– Мамо?- раптом почула пані Анна, підвівшись з лавочки. Час уже повертатися до пансіонату. Однак… Такий знайомий голос. Серце затремтіло. Невже Дарина?
– Боже, матусю, нарешті я тебе знайшла. Брат адресу твою давати не хотів. Я стільки місць оббігала. Потім судом йому пригрозила і він таки розповів.
Так дві маленькі рідні постаті зайшли в приміщення.
На душі було так тепло та радісною. Невже і справді свято?
– Жаль, що так вийшло. Ти мені пробач, що я довго на зв’язок не виходила. Спочатку справді дуже злилася, а потім образи забулися. Соромно було. А ось кілька днів тому сон про тебе лихий приснився і я вирішила, що кров з носа, але знайду тебе. Ще й чоловік збоку постійно: поїдь, подивися, вітання передавай. – взялася пояснювати дівчина.
Анна місця собі знайти від щастя не могла. Не вірилося, що після 20 років розбрату донька сиділа ось тут, просто перед нею.
– Чого плачеш? Збирайся, до мене поїдемо. Чоловік сказав тебе звідси забрати. А ти знаєш, де ми живемо? А будинок який? Ой, матінко, скоро й сама побачиш. Давай хутчіше.
Старенька пригорнулася до доньки й знову почала вмиватися слізьми. Втім, цього разу тільки від щастя.
У яких стосунках зі своїми батьками Ви?
Чи доводилося колись сильно посваритися?
Як залагоджували конфлікт?
