Я з сестрою живу у трикімнатній квартирі разом із батьками. Ми у своїй кімнаті, а батьки – в окремій. Вітальня була прохідним місцем, де ми часто збиралися на вечірні посиденьки. Регулярно до нас в гості навідувалися бабуся з дідусем з татової сторони. Вони жили в селі, яке було неподалік від нашого міста.
Мій дід не був мені рідним, адже це був другий чоловік баби. Однак першого я зовсім не пам’ятаю.
Сестра Сніжана є молодшою за мене на 9 років. Не дивно, що їй завжди приділяли більше уваги. Для мене це було образливим й несправедливим. Мені здавалося, що мене ніколи не любили так, як її.
Усі хатні клопоти завжди лежали на моїх плечах, адже я була “старшою сестрою”. Натомість Сніжані батьки знаходили постійні виправдання. То вона замала, щоб прибрати свої іграшки або занадто зайнята тренуваннями чи гуртками.
Якось я повернулася додому з університету, де на мене чекав сюрприз. Тато вручив конверт, в якому були документи. Виявилося, що мій рідний дідусь після своєї смерті залишив мені у спадок свою двокімнатну квартиру в столиці. Я навіть не одразу зрозуміла, що це все означає, адже ніколи навіть не бачила того чоловіка.
Ніхто не міг пояснити таке рішення діда, а Сніжана засмутилася, коли почула цю новину. Вона не могла зрозуміти, чому квартиру не поділили між нами порівну. У відповідь я лише розводила руками, мовляв, хто зна. Можливо, зустріч з нотаріусом прояснить ситуацію.
Спочатку я розповіла цю чудову новину Денисові, моєму хлопцеві. Ми давно з ним планували переїзд в столицю. Однак хлопець не одразу зрадів появі житла, адже він вважав, що всього потрібно добиватися власними силами. Все ж я його переконала, що це наш шанс і можливість для хорошого старту.
Пройшло декілька днів і нотаріус оформив та завірив усі документи. Я стала повноцінною власницею двокімнатної квартири. Ще більшу радість я відчула тоді, коли вперше відвідала свої апартаменти, адже на мій подив, там були зроблені чудові ремонти. З мріями про переїзд я повернулася додому.
Проте батьки зустріли мене без особливого ентузіазму. Тато одразу сказав, що у них є серйозна розмова. У вітальні зібралася вся сім’я.
– Я не буду довго затягувати, – сказав батька. – Ми порадилися і вирішили, що ти повинна продати квартиру в столиці, а за виручені кошти у нас буде змога придбати одразу два менших житла для тебе і Сніжани. Зрештою, якщо ти забажаєш, то можеш оформити іпотеку і купити квартиру своєї мрії.
Я не могла стримати свого обурення. Що означає “ми порадилися”, “ми вирішили”, “ти повинна”…
– Хто ж вам дозволив розпоряджатися моїм майном і ставити мене перед фактом? – здивувалася я.
Зрештою розмова закінчилася тим, що батьки назвали мене невдячною егоїсткою.
Я більше не могла бути з поруч з ними ні хвилини. Вирішила швидко зібрати речі і поїхати до Дениса. Він довго втішав мене і витирав мої сльози. На щастя, хлопець був готовий підтримати будь-який мій вибір.
Тепер я маю вирішити, як діяти далі. Якщо послухаю батьків і продам квартиру, то все одно не почну з ними нормально спілкуватися. Натомість ми з Денисом зараз маємо шанс переїхати і розпочати власне життя. Однак тоді також не може бути й мови про перемир’я з батьками і сестрою. Не знаю, що мені робити. Ці думки тривалий час не дають мені спокою…
А як би ви вчинили на місці дівчини?
