Ця історія про класну керівничку моєї дочки. В Лариси Павлівни була старенька мати. Жінка часто благала її приїхати то рано вранці, то пізно вночі. Хоча сама вміла ходити й доглядати за собою. Не зрозуміло, чому при кожному дзвінку дочка чула фразу, що мати нібито помирає і її треба рятувати. Але при тому вона не могла відмовити їй.
Якось вона так сильно поспішала до матері, що впала і зламала ногу. Це був наче знак згори, щоб старенька перестала її так часто турбувати, але вона не припиняла. Після перелому ноги вона зламала руку. Якось горем пополам одужала і дзвінки матері повернулися у звичному режимі.
За деякий час вчителька сильно застудилась, що потрапила в лікарню з запаленням легень. А через два дні її не стало. Вся школа оплакувала втрату талановитого педагога і просто хорошої, доброї жінки.
Але її мати це не зупинило. Вона почала діставати молодшу дочку тими ж проханнями приїхати до неї. Друга дочка була з сильнішим характером і давала відсіч нав’язливій матері.
– Я нікому не потрібна, ви мене не любите! – давила на жалість стара.
– Послухай мене! Вже сестра доїздилася так тебе спішила рятувати. Ти не бачиш, до чого це дійшло? Я ходжу на роботу і заїду після неї. А якщо тобі стане погано, що викликай швидку, ти ж мені здатна подзвонити, от і їм зможеш!
З того часу пройшло ще 10 років. Старій матері як нічого не бувало, але дочку вже не повернути. Як бачимо, її постійні візити були безпідставними.
Я зрозуміла для себе одне. Якби раптом таке сталося зі мною, я б наполягала, щоб діти віддали мене у будинок для людей похилого віку. Де спеціалісти нададуть мені потрібну допомогу чи догляд. Я не хотіла б нікому ставати тягарем. Тим більше якщо мій розум буде не таким як зараз. У них має бути власне життя. Не хочу, щоб вони жертвували всім заради мене, адже своє я відживу, а в них ще все попереду.
Кому не скажу, всі мене засуджують за таке рішення. А що думаєте ви?
