Бабуся років 80 стояла біля прилавка і щось тихенько бурмотіла собі під ніс. Вона була одягнена по старій моді, але акуратно і доглянуто.
Я не міг розчути, що говорить бабуся. Адже в магазинах завжди так шумно, тим більше вона говорила про себе. Я вирішив підійти ближче, щоб зрозуміти, чим вона незадоволена.
– Ой, картопельки зовсім не залишилося вдома, як же я забула. Потрібно було все-таки побільше грошей брати!
Бабуся лаяла себе невтомно. Ніхто з перехожих не хотів допомагати їй. Всі тільки кидали на неї невдоволені погляди.
Вона взяла невеликий пакетик і стала обережно набирати туди картоплини. Вона немов намагалася вручну вирахувати, скільки це грам, і скільки буде коштувати. В її кошику були маленькі пакети, забиті: макаронами, гречкою, рисом …
Я вирішив підійти і запропонувати їй купити картоплі. Вона переляканими очима подивилася на мене. Було видно, що їй дуже ніяково, до того ж вона, напевно, і не думала, що хтось її чує.
– Не треба, синку, спасибі рідненький …
– Не обговорюється, скільки вам треба, беріть. Ні, беріть побільше!
Вона так збентежилася, потім на очі навернулися сльози.
Я вирішив набрати величезний пакет картоплі і відправився до каси. Бабуся трохи відставала, але, коли я вже стояв на касі, вона прийшла з однією морквиною в руках.
– Синку, а можна ще одну морквину?
Мені стало так боляче, ледь серце не розірвалося. Вона дивилася на мене переляканими дитячими очима, якими ми просили у батьків в дитинстві цукерки.
Я набрав бабусі всіх овочів, і сам потяг їх до неї додому. Вона жила в найближчому будинку. Вона так просила мене залишитися на чай, але я не залишився, поспішав по справах.
За ці хвилин 10 я сто разів почув вислів «спасибі, синочок». Так ось сиджу ввечері вдома і думаю, невже людина в такому віці повинна стояти біля продуктів і рахувати копійки?
Хочеться вірити, що мої діти зі мною так не вчинять в старості …
