До старця прийшли дві жінки.
Одна думала про свої гріхи, картала за зраду чоловікові в молодості. Не могла собі цього пробачити.
А інша, щаслива та задоволена своїм життям, усе в неї по закону. Не жалілась.
Перші жінці чоловік сказав:
– Іди за паркан і принеси звідти найбільший камінь, який ти зможеш підійняти. А ти, – сказав до до другої – принеси дрібних камінчиків, та стільки скільки зможеш втримати і не впустити.
Жінки так і зробили. Принесли один великий камінь і мішок дрібних.
– Добре. Тепер занесіть їх туди, звідки взяли. Тоді прийдете назад до мене.
Жінки не зрозуміли, чого мудрець їх гонить туди-сюди, але наказ пішли виконувати. Перша легко знайшла те місце, поклала камінь і повернулась, а от другій було значно важче. Вона ходила, бродила, та згадати, де брала ті камінчики – не могла. Тому з тим же мішком повернулась вона назад до старця.
– Так і з гріхами. Ти легко знайшла місце для великого каменя, бо пам’ятала його. Пам’ятала свій гріх. Несла за нього докори людей і своєї совісті, тому змогла звільнитись від нього.
А ти, коли грішила дрібними гріхами, не пам’ятала їх, не звертала уваги, не каялась і звикла до такого життя, занурилась у нього. Тому звільнитись від них ти не можеш, а несеш їх і далі!
Тільки через покаяння ми може звільнити себе від докорів сумління і мук. Тільки так ми зможемо покласти “камені” на місце!
А ви картаєте себе за гріхи?
