Степан покинув мене, коли нашому сину виповнилося 4 роки. Відтоді я його навіть не бачила. Він просто зник з нашого життя так, ніби його ніколи й не було. Мені доводилося ставити сина на ноги самій. Добре, що мене підтримала моя мама, яка пообіцяла, що допомагатиме і не кине мене в біді.
Я працювала в сільській лікарні медсестрою. Грошей нам спершу вистачало, але Іванко почав рости і його потреби зростали разом із ним. Він ніколи не вимагав від мене дорогих подарунків, не витрачав кишенькові гроші на дурниці, але треба було дати дитині гідну освіту, а це, як усім відомо, досить дороге задоволення. Тому я почала мучити себе питанням, як же мені заробляти значно більше, ніж в місцевому медпункті?
І життя подарувало мені таку можливість. Якось восени усе село гуділо: приїхала донька нашої сусідки Галини Степанівни – Ірина. З’явилася на порозі продуктового магазину в шубі, дорогих чоботах на підборах з манікюром та макіяжем, який вдало підкреслював риси її обличчя. Я спершу її й не впізнала. Ми з нею були давніми подругами до того, як вона поїхала в Італію на заробітки, тож вона запросила мене в гості, щоб поділитися подробицями свого життя закордоном.
Життя, яке вона описувала, здавалося мені казкою. Зовсім не тому, що українцям там легко живеться, а швидше тому, що Італія дарувала можливість заробити собі стільки грошей, скільки буде достатньо для того, аби відчувати себе щасливим. Я поділилася з нею своїми хвилюваннями про майбутнє сина, якому вже виповнилося 17 років. Дитина потребує фінансової підтримки, аби сміливо крокувати в доросле життя.
Вона сказала, що чекатиме на мене в Італії, допоможе з роботою, яка вирішить усі мої проблеми. Я погодилася і вже за декілька місяців працювала на одну привітну сеньйору, яка після операції потребувала постійного догляду.
Періодично надсилала рідним з-за кордону кошти. Іванко завжди був дуже раціональним хлопцем, тому розпоряджався грошима відповідально. Я довіряла йому, як собі самій.
Вже за кілька років на нашому подвір’ї з’явився новий гарний будинок. Старий ми вирішили залишити, бо бабуся дуже не хотіла на старості літ переїжджати до нового дому, який їй хоч і подобався, але був для неї чужим.
Невдовзі її не стало, тож мій син залишився на господарстві сам. Але ненадовго. Через рік після бабусиної смерті він познайомився з гарною дівчиною. Попри те, що я не мала змоги познайомитися з нею особисто, вона мені подобалася, тож я раділа щастю своєї дитини.
Потихеньку почали планувати весілля, я у всьому допомагала. Купила нареченій дизайнерське плаття, щоб вона відчувала себе справжньою принцесою на святі. Мої свати не були заможними людьми, тож я змушена була взяти на себе більшість витрат.
Через деякий час я залишилася без роботи – померла жінка, за якою я доглядала. Тож я повернулася додому. Я раділа, що нарешті зможу побути вдома, відпочити, поспілкуватися з дітьми вживу, а не через блакитний екранчик.
Шкода, що моєму приїзду раділи не всі. Невістка взагалі була незадоволена тим фактом, що я житиму у власному ж домі разом з молодою сім’єю.
Одного вечора до нас навідалися її батьки. Після застілля я випадково почула розмову невістки та її батька, які говорили про те, що стара будівля на подвір’ї псує усю картину, тож вартувало б її знести.
– Тату, ти що! Куди її зносити, там по переїзду з Італії житиме моя свекруха, – впевнено заявила Надя.
Я була шокована. Це ж треба було так важко працювати на чужині, щоб на схилі літ опинитися на вулиці.
Після того вечора я припинила тішити себе ілюзіями про спільне життя з дітьми у новому домі і прийняла рішення підшукати для себе нову роботу в Італії, аби заробити на окреме житло.
Чи підтримуєте ви головну героїню?
Що б ви робили на її місці?
