Сусіди бувають різними. Одні завжди готові допомогти, а інші – постійно сваряться і шукають причини для конфліктів.
У другому під’їзді, на четвертому поверсі мешкала Софія Володимирівна. Жінка не була типовою бабусею, яка кожного ранку їздила на ринок з сумками, вдень сиділа в поліклініці, а вечорами на лавочці біля будинку. Вона не вважала своїм обов’язком обговорювати інших. Навпаки старенька зневажала подібних людей.
– Справжні сороки! – казала про них жінка.
Софія Володимирівна завжди з’являлася на вулиці у довгому сірому пальто в клітинку, з капелюхом на голові, рукавичках та на підборах. Інколи вона мала з собою парасольку, яка доповнювала образ.
Жінка оселилася у цьому під’їзді декілька років тому. До неї в гості часто приїжджали родичі. Спочатку вони добре ладнали, але з часом сварки між дітьми і бабусею ставали все сильнішими. Свідками цих непорозумінь ставали усі сусіди. А все тому, що Софія Володимирівна ніколи не стримувала своїх емоцій і голосно кричала.
З іншими людьми жінка поводилася ввічливо і стримано. Місцеві бабусі буквально ненавиділи її. Вони чекали поки та пройде повз них зі своїм зневажливим поглядом і починали миттю обговорювати її.
– Лише погляньте! Знову наша стара королева пішла.
– Ніби на показі мод…
І з цих слів дискусії лише розпочиналися.
Одного дня до Софії Володимирівни знову приїхали родичі. Виявляється усі зібралися на святкування дев’яностоліття старенької. Здається, ніби все було гаразд, поки в один момент жінка не почала чергову сварку:
– Поприїжджали! І чого? Щоб подивитися, як я живу?
– Мамо, та що з вами? – намагалися зрозуміти діти.
– Я знаю, що вам потрібно! Тільки й чекаєте, коли мене не стане, щоб забрати квартиру! Але я ще усіх вас переживу, – реготала жінка.
Звичайно, що про продовження святкування не могло бути й мови.
Сусіди звикли до такої поведінки, але ця сварка відрізнялася від інших за своїми масштабами. Раніше жінка ще ніколи не кричала так довго і так сильно. Цього разу вона кидалася речами, прокльонами і матюкалася ще довго навіть після того, як усі пішли геть. Її день народження запам’ятався надовго. Особливо бабусям, які мали свіженьку тему для розмови.
– Ви чули, як вона погрожувала своїм дітям та онукам? Казала, що танцюватиме на їхніх могилах. Жах… А на вулиці так пристойно себе поводить.
– Усі на людях прикидаються, – провадили далі місцеві пліткарки.
Та найбільше дивувало те, що буквально наступного дня до Софії Володимирівни приїхав один із синів з повним пакетом продуктів. Він вирішив не використовувати своїх ключів, а подзвонив до матері у двері. Жінка мовчки відчинила і потягнулася до гостинців.
– Я можу допомогти занести, – запропонував чоловік.
– Не треба, категорично відказала та. – Що тут всередині?
– Все, що ти любиш, – відказав він. – Молоко, сардельки, хліб, макарони.
– А що за хліб?
– Свіжий батон. Порізаний, – боязко відказав син.
– І де ти його купив?
– В магазині.
– У якому?
– Та в тому, що біля будинку
– Ви знущаєтеся? – закричала стара. – Сам їж свою отруту! У тому магазині лише іроди торгують. Дожилися! Діти матері не можуть нормальної їжі купити!
На цьому розмова закінчилася і двері зачинилися.
Проте наступного дня син знову прийшов до матері з новим пакетом продуктів. Цього разу вона просто забрала гостинці і зачинилася у своїй квартирі. Кожні три дні хтось приносив жінці продукти. І раз в тиждень вона обов’язково їх викидала зі скандалом. То шампунь дивно пахне, то таргани в крупі завелися, то хліб занадто свіжий. Словом, придиралася стара до будь-якої дрібниці.
Сусіди звикли до поведінки цієї дивної жінки. Вони навіть не могли уявити свого життя без її криків. Однак ніхто не міг зрозуміти, чому її діти продовжують це все терпіти. Адже вони б могли нарешті провчити жінку або найняти спеціальну людину, яка б доглядала за їхньою матір’ю.
Бабусі говорили:
– Дурні діти…
– Мабуть, чекають на квартиру.
– Або бояться її.
П’ять років Софію Володимирівну обговорювали. Пліткарки намагалися зрозуміти, в чому її секрет. Ходили різні теорії, але жодна не була підтвердженою. Зрештою у них запитали напряму:
– Ми терпимо її, бо ми їй не рідні. У чотирнадцять років ця жінка втратила сім’ю під час Великої Вітчизняної війни. Коли їй було п’ятнадцять, вона сховала нас від німців. Ще юна дівчинка ризикнула своїм життям, щоб я і мій старший брат не загинули. З того часу ми жили разом. Якби не вона, то не було б нашої родини. Десять років тому у неї стався інсульт, після якого у неї проблеми з головою. Вибачте нам і вибачте її. Ми розуміємо, що інші люди не зможуть витерпіти таку поведінку, а ми зможемо, тому продовжуємо дбати про нашу рятівницю.
А що ви думаєте про цю історію?
