Хочу розповісти вам одну історію, яка колись трапилася зі мною. Пам’ятаю, колись до нас у будинок переїхали нові сусіди. Ще й заселилися у наш під’їзд. Однак, я виросла у цьому будинку і знала всіх своїх сусідів, ніхто ніколи звідси не переїжджав, всі жили дружно. Тому такі новенькі всіх зацікавили.
Це була звичайна родина, двоє діток. Батьки – звичайні робітники на заводі, зарплата невеличка, та одягалися не бідно. Хоча тоді були 80-ті роки – не те, що зараз. Інші часи… Чоловіка бачила тільки у під’їзді, тільки віталися і все. А от його дружила одразу потоваришувала з іншими мешканцями. Здається, що вона була моїм однолітком, тому одразу знайшли спільну мову. Коли бачила мене надворі, у магазині чи просто у під’їзді – цікавилася, як мої справи та так зав’язувалася розмова.
Одного разу жінка постукала мені у двері. Питалася, хто чергує цього тижня у будинку, коли треба прибирати у під’їзді. Слово за слово, так і поговорили добру годину. А через декілька хвилин повернулася. Почала діткам суп варити на вечерю, а цибулі нема. Звісно, що мені не було шкода. Дала декілька цибулин.
А ще через день знову завітала у гості. На цей раз вже не по цибулю. Олія закінчилася, а чоловік скоро прийде голодний з роботи. Попросила допомогти та обіцяла все повернути. Дала їй невелику баночку олії.
Наступного ранку мене розбудив дзвінок у двері. Прийшов син сусідки та попросив цукор – він на сніданок любить кашу, а підсолодити нема чим. Не могла дитині відмовити, дала невеличку в’язку пакетика з цукром.
І так було день за днем. Немов у світі не існує продуктових магазинів чи базарів. Такі прохання починали дратувати не тільки мене, але й чоловіка. Мовляв, чому чужу людину годуєш? У неї що – грошей нема?
Одного дня випадково перестріла свою сусідку з першого поверху, Галину Петрівну. Виявилося, що жінка і до неї також бігала “зичити” продукти. А пенсіонерка мала щедре серце та завжди допомагала, хоча і жила на одну пенсію. Та і просила зовсім трішки – декілька картоплин, дрібку солі чи 2 морквини. Але також ніколи не віддавала.
Після такої новини було неприємне відчуття всередині. Немов тебе помалу оббирають, щоб потім залишити босоніж. Розумію, що ми сусіди та можу когось попросити про допомогу або ж навпаки. Ну але не щодня! Сіла на голову, немов їй все дозволено. Дурна звичка.
Вирішила, що не буду більше так їй допомагати. Наступного дня сусідка прийшла з черговим проханням – моркви нема.
– Вибач, щойно останню використала, суп вирішила зготувати. Але недалеко є магазин, там може є. Якщо ще ніхто не розібрав – ввічливо відповіла я.
Сусідка аж скривилася. Насупилася, щоб пробурмотіла під носа і пішла додому. Потім ще раз прийшла. Картоплі не було, а хотіла діткам щось смачне приготувати.
– А ти хіба не пішла до магазину, про який я тобі розповідала? Там і картопля є, олія, масло, сир – все, чого тільки душа забажає. – з посмішкою відповіла я.
Сусідка й слова не промовила. Як фурія обернулася та пішла додому. Ще й своїми дверима голосно гупнула. А я тихо закрила замок та хіхікнула.
На днях тоді зустріла Галину Петрівну та похвалилася перемогою над сусідкою. Жінка також сказала, що навіть двері не відчиняє більше їй. Не знаю, чи вона почала ходити до інших сусідів, але головне – не до нас.
А з пані Галиною я почала товаришувати. Наприклад, спечу я декілька пиріжків, то обов’язково віднесу їй. А вона у відповідь почастує мене своїми фірмовими млинцями. Та ще її сусідка по майданчику виявилася також приємною та милою співрозмовницею. Жінка також, як я, захоплювалася садівництвом, тому часто давала мені саджанці цікавих квітів. В знак подяки я приносила їй невеличкі букетики.
Коли ми всією родиною їхали на море чи на дачу, то сусідки з радістю доглядали за квартирою – підливали квіти та годували котика Мурчика. Я також їм допомагала, адже літні люди.
А та новенька навіть перестала зі мною вітатися. Гонорово підборіддя задирала та проходила повз. Та мені все одно. Треба вміти не тільки брати, але й віддавати. Інакше ніколи справжніх друзів не знайдеш.
Чи траплялися вам такі сусіди, як “новенька”? Що б ви зробили тоді на місці нашої героїні?
