Двері під’їзду дзенькнули так, ніби я зайшла не до доньки, а в чужу комірчину. Я піднялась на четвертий поверх, тримаючи в руках торбу з домашніми пиріжками й банку варення, і все ще чула в голові музику з їхнього весілля — ту, що гриміла так, ніби світ належить їм.
Олеся відчинила майже одразу. На ній була стара футболка, волосся зібране абияк, а за її плечем — вузький коридор і запах дешевого порошку.
— Проходь, мам.
Я зробила крок — і зупинилась. Кімнатка. Одна. Стіл такий маленький, що на ньому ледве вмістилися б дві тарілки й чайник. Вікна дерев’яні, з форточками — як у моєї баби в селі. На підлозі — тонкий килимок, ніби просив вибачення, що він взагалі існує.
— Доню… — я поставила торбу й глянула на неї так, ніби це вона винна в тому, що тут тісно дихати. — Це що?
Олеся ковтнула, підсунула мені табурет.
— Наша квартирка. Орендуємо. П’ять тисяч разом з комуналкою. Нам нормально.
Слово “нормально” вона сказала швидко, ніби боялася, що я встигну в нього вчепитися.
Я сіла, але тіло не слухалось. Мене різонув спогад: лімузин біля ресторану, глянцеві гості, які дивились на наші прості сукні як на випадкову помилку. Дворівневе свято, два дні, дорогі закуски, гурт, що грав до ночі. А потім — будинок сватів: висока стеля, тераса, басейн під накриттям, охорона на в’їзді. Там келихи дзенькали так, ніби це було не весілля, а демонстрація сили.
— А чого ви не у свекрів? — в мене вирвалося різко, навіть не запитанням, а фактом, який мав бути іншим.
Олеся відвела очі й почала розкладати пиріжки на тарілку так повільно, ніби кожен пиріжок — її алібі.
— Свекруха… Ольга Мирославівна… — вона зробила паузу й облизала губи. — В перший же тиждень сказала: “Тут вашого нічого нема”. І все. Допомогли перевезти речі — і до побачення.
Вона сказала це без істерики. Просто як довідку з ЖЕКу: “Нема”.
У мене в грудях щось клацнуло. Я уявила ту терасу, той блиск, ту охорону — і поруч мою доньку з коробками в руках, яку проводжають як кур’єра.
В цей момент у дверях клацнув замок. Хтось зайшов, зняв взуття, важко видихнув.
Ростик.
Він зайшов до кімнати, як людина, яка боїться зайняти зайве місце. Привітався, посміхнувся — але посмішка була коротка, робоча. Він помив руки і, не сідаючи, подивився на стіл.
— О, пиріжки… Дякую, тітко.
“Тітко”. Я ж йому майже мати тепер. А він — “тітко”, бо так безпечніше: не підпускати близько, коли в тебе на шиї зашморг.
— Сідай, Ростю, — сказала я і відчула, що голос став твердим. — Поговоримо.
Він сів на край стільця. Олеся одразу поставила перед ним чашку — рухом, який уже став автоматичним.
Я подивилась на його руки: мозолясті, будівельні. Зять із “багатої родини”, який не носить годинника за ціну машини. Виконроб у батька, не “директор”, не “радник”, а той, хто отримує на себе весь пил і всі матюки.
— Ростик, — я нахилилась ближче. — Що у вас відбувається?
Він ковтнув і подивився не на мене, а на стіну біля вікна, де фарба злегка лущилась.
— Та… нічого. Працюємо. Віддаємо…
— Віддаєте що? — перебила я.
Олеся тихо поставила ще одну тарілку, ніби думала, що їжа зробить розмову м’якшою.
Ростик зітхнув, наче витягнув із себе цвях.
— Батько сказав повернути кошти за весілля.
Я не одразу зрозуміла, бо в голові ще стояло: ресторан, лімузин, фотограф, екзотичні страви, “важливі гості”, прокурори, адвокати, поліція… ті, хто сміявся голосно й піднімав келихи так високо, ніби хотів, щоб їх бачили з іншого району.
— Як “повернути”? — в мене аж горло пересохло.
Ростик підняв очі. Вони були втомлені, але не злі. Це злило мене ще більше.
— Ну… за ресторан, фото, машину… Все. Він каже: “Я вклався — ви віддасте”. Так і сказав.
Олеся стиснула край столу. Пальці стали білими. Вона мовчала, як людина, яка вже кілька разів намагалась щось сказати — і щоразу ковтала.
— І скільки? — запитала я.
Ростик повів плечима, наче на нього накинули мокру ковдру.
— Я не знаю точно. Але… гроші, що на весілля подарували… ми всі віддали їм. Вийшло… — він опустив голову. — Вийшло, що залишилось десь тридцять тисяч.
Я спершу не зрозуміла, що означає “залишилось”. Для мене “залишилось” — це коли в тебе є щось після витрат. А в них “залишилось” — це борг, що ще стоїть у дверях і не пускає жити.
— Тридцять тисяч… боргу? — я вимовила повільно, щоб почути себе. — Це ви ще винні?
Олеся ледь кивнула.
Я різко встала. Табурет скрипнув так, ніби теж обурився.
— Та ви ж не просили того ресторану! — слова сипались, як квасоля з порваного пакета. — Вони самі обирали! Вони самі тягнули тих “поважних” гостей! Це ж було не для вас, це було для них — щоб світ побачив, які вони… які вони…
Я зупинилась, бо не могла підібрати слово таке, щоб не вилаятися.
Ростик не сперечався. Він просто сидів і дивився в чашку, як у колодязь.
— Якщо не віддам, — сказав він тихо, — батько мене прибере з роботи. А там… — він ковтнув. — Там зараз не знайдеш такої зарплати. І… — він глянув на Олесю, коротко, як удар. — Нам треба платити оренду.
Олеся швидко встала, відкрила шафку, дістала ще цукор, ніби без цукру ми тут усі зараз розвалимось.
Я дивилась на них і відчувала, як у мене перед очима змінюються картинки: той блискучий будинок з басейном — і ця кімнатка, де навіть голосу нема де розгулятися.
— Я з ними поговорю, — сказала я, вже знаючи, що скажу. — Я поїду. Я…
— Ні, мамо, — Олеся різко повернулась. Вперше за весь час вона подивилась на мене прямо. — Не треба.
— Як це “не треба”?! — я аж задихнулась. — Ти ж…
— Не треба, — повторила вона тихіше. Взяла пиріжок, розламала навпіл і поклала одну половину Ростикові, ніби це було важливіше за будь-які слова. — Я… ми… потерпимо. Рік-два. Віддамо. Потім будемо збирати.
Ростик кивнув, не піднімаючи очей. Не як чоловік, що погоджується. Як працівник, що підписує наказ.
Я стояла біля столу й раптом згадала себе: село, бабусині руки в борошні, секонд-хенд і той мій колишній, що пропадав у пляшці так, що навіть сором уже не мав сили. Я тоді теж казала “потерплю”. Бо іншого слова не знала.
Тепер моя донька говорила його в цій кімнатці, і від того мене трусило.
Я взяла куртку, ніби збиралась іти. Потім зупинилась і витягла з гаманця все, що мала: кілька купюр, дрібні, навіть талончик з аптеки випав. Поклала на стіл.
Олеся одразу простягнула руку, щоб відсунути назад.
— Мамо, ні…
Я накрила її пальці своїми. Вони були холодні.
— Пиріжки — то так, — сказала я. — А це… візьмете.
Ростик підняв очі. Хотів щось сказати, але лише стиснув губи й кивнув. Ніби прийняв не гроші — а те, що йому дозволили бодай на хвилину перестати бути “боржником”.
Я вийшла в коридор, взулась. Олеся проводжала мене до дверей. Ми стояли мовчки, слухаючи, як у сусідів працює телевізор.
Я простягнула руку й поправила їй комір футболки — жестом, який робила ще коли вона була мала. Вона не відсахнулась.
Двері зачинились, і вже на сходовій клітці я почула за спиною, як у замку знову клацнуло — Олеся провернула ключ на два оберти. Повільно. Обережно.
Наче замикала не квартиру.
Наче замикала їхнє “потерпимо”, щоб ніхто більше не зайшов і не виніс останнє.
