Я Ірина і мені тридцять вісім років. У першому шлюбі я прожила майже десять років. А потім зрозуміла, що мій колишній чоловік – не та людина, з якою я хотіла б провести все своє життя. Ми розлучилися, щоб не мучити одне одного. Олії у вогнище доливало й те, що у нас не було дітей. Я марила материнством, але Віктор не погоджувався пройти обстеження.
А згодом доля звела мене із Сашею. І, о диво, через декілька місяців нашого спілкування, я зрозуміла, що вагітна. Щастям одразу ж поділилася з новим чоловіком. Втім, його реакція, як і думка, мене не цікавили. Дитину я бажала народити для себе. Власне, я мала все для того, щоб виховати дитя. У мене невеличкий бізнес, власна квартира, ще й машина своя. Від батьків я не залежу вже дуже і дуже давно, а що таке відповідальність знаю не з чуток. Тому жодних перешкод для материнства я не бачила.
Саша новині про вагітність також зрадів. Він одразу ж познайомив мене зі своїми батьками. Їм я не сильно сподобалася, але я давно була дорослою і самодостатньою жінкою, щоб не зважати на такі дрібниці. Бо ж чудово знала, що не з ними мені сім’ю будувати і в одному домі жити.
Хоча з першою свекрухою у мене стосунки залагодилися із самого початку. Ми й досі дружимо. І, як не дивно, з народженням первістка першою мене привітала саме вона.
Ясна річ, що бізнес не дався мені просто так. Я працюю багато і важко. Тож і цього разу терпіла до самих пологів. Чому? Бо знала, що на Сашу покластися не зможу. Його коштів заледве вистачило б на продукти. Ото і все. Я навіть заміж за нього виходити не дуже хотіла. Просто щоб було чоловіче плече збоку.
Його ж матір виявилася ще тією скнарою. Вона з чоловіком навіть на наше весілля нам нічого не принесла. Хіба лише щиросердні вітання. А потім вони зателефонували мені і запитали:
– Ти ж знаєш, що Сашко у нас прописаний. Він комунальні нам оплачує. Коли збирається?
Мене це так здивувало. Він же у моїй квартирі живе, а платить за чужий дім. Ось такі фокуси. Чи точніше махінації.
Нічого в день народження та на хрестини від свекрів не отримав і мій син. Ні одежини, ні іграшки, ні пелюшки – нічого. Хоча… Можливо, вони вічні втручання у мою сім’ю, які ті називали порадами, вважали за подарунок. Вони чомусь думали, що я, якій давно перевалило за третій десяток, не знала, як поводитися з дитиною і що робити з чоловіком. Смішно.
Потім до нашої квартири зачастив свекор. Обнюхував кожен куток. У мене інколи було відчуття, що це поліціянт оглядає мій дім. Турбував чоловіка поганий ремонт у моїй квартирі. Хоча я за нього віддала стільки грошей, що поганим на його фоні був свекор.
А у них у квартирі, думаєте, євроремонти? Якби ж… Радянські меблі, фарбовані стіни, стара сантехніка, навіть штукатурка зі стелі почала осипатися.
Саша обіцяв їй ремонт, як тільки переїде до мене, але так ні за що і не взявся.
А два тижні тому мій обранець повернувся від свекрів і заявив, що ті хочуть поміняти свою трикімнатну квартиру на мою квартиру. Мовляв, різниця ж не така велика. Всього лише те, що у мене два ліжка в домі, а в них одне.
Такі кумедні.
Насправді батьки мого чоловіка хотіли якнайшвидше отримати моє житло, що продати його задорого й купити на заміну власний дім.
– Ти смішний, чи що, Сашо? Я на таке не піду. Це мій дім. І крапка. У них є власна квартира. Нехай вони її продають і купують собі будинок, де їм заманеться.
Кумедно й те, що свати навіть про наше із Сашком розлучення без нашого ж відома думають. Планують. Може, і дату вже призначили. Вони ж якимось дивом вигадали собі, що наші стосунки закінчаться, вони отримають і мою квартиру, і свою утримають, бо Саша там прописаний і я на неї прав не матиму. Ну і схеми.
Я нічого нікому віддавати не збиралася. Подала на розлучення з чоловіком сама. І після такого вчинку на думку свекрів я одразу ж стала жахливою мамою. Чого? Я ж дитя без батька залишаю. Свекруха ще кілька днів поспіль мені надзвонювала і лаялася.
Я терпіти не хотіла, тому вказала їй напрямок і попросила більше ніколи мене не тривожити.
Відтоді минуло п’ять років. Ні Саша, ні його батьки так і не згадували про мене з онуком. Дитину я виховую сама, як і планувала. Може, так і краще.
Мені від колишніх не треба нічого. Вдячна їм за досвід, а Сашкові за сина. А далі сама впораюся.
Тільки на питання чада: «Де ж моя бабуся з дідусем?» відповіді придумати так і не змогла.
Які емоції у Вас викликала історія Ірини: жаль чи повагу?
Чому?
